Читати книгу - "Флорентійська чарівниця"

Вона взялася до роботи, намащуючи його цибетином і фіалкою, магнолією і лілеєю, нарцисом і калембиком, а ще краплями інших окультних екстрактів, назви яких йому навіть не хотілося питати, екстракти із соку турецьких, кіпріотських та китайських дерев, а також кишок кита. Коли ж закінчила, він пах, як дешевий бордель, в якому він зараз був, і шкодував, що вдався до послуг Костомахи. Але із ввічливости нічого не сказав. Із дорожньої течки вийняв вбрання настільки пишне, що Костомаха аж ахнула.

— Ти що, заради цього одягу когось уколошкав, а чи справді якийсь вельможа? — поцікавилася вона. Він не відповів. Мати дорогий одяг у дорозі — це означає привертати увагу грабіжників; а мати у королівському дворі вигляд волоцюги — це ще одна дурість.

— Мені треба йти, — сказав він.

— Повертайся до мене, — сказала вона, — пам'ятай про безплатне кохання.

Незважаючи на вранішню спеку, він одягнув свій незмінний плащ і вирушив на здійснення своїх планів. Якимось дивом парфуми Костомахи ішли попереду нього і прокладали йому дорогу. Вартові замість того, аби нагнати його і наказати йти до воріт у далекому кінці міста, де він мав би чекати у черзі на одержання дозволу на перебування у Дворі Публічних Аудієнцій, коли зачули запах, що ніби леліяв добрі новини, розступилися і навіть допомагали йому, а тоді неправдоподібно добродушно шкірилися. Старший у вартівні відправив посильного за королівським ад'ютантом, який прийшов із невдоволеним виглядом, бо його потривожили. Але коли він наблизився до гостя, то вітерець подув з іншого боку, і цілком інший запах розлився у повітрі, запах, який був занадто тонкий для нечутливих носів вартових, але змусив ад'ютанта мимоволі подумати про першу дівчину, яку він кохав. Він зголосився особисто піти до будинку Бірбала, аби все влаштувати як годиться, а тоді повернувся, кажучи, що всі необхідні дозволи одержано, і він уповноважений запросити гостя увійти до палацу.

Його, як це заведено, запитали, хто він такий, і той без вагань відповів:

— Можете називати мене Маґором, — відповів він бездоганною перською мовою. — Маґор дель'Амор до ваших послуг. Добродій з Флоренції, а зараз тут у справі королеви Англії. — На голові у нього був оксамитовий капелюх з білим пером, пришпиленим шпилькою із самоцвітом гірчичного кольору, і скинувши цей капелюх, він схилився у низькому поклоні, що показувало всім (річ у тому, що він зібрав навколо себе цілий натовп роззяв, замріяні й усміхнені очі яких ще раз доводили високу професійність Костомашиної роботи), що він обізнаний з придворними манерами, ввічливістю та витонченістю.

— Пане посол, — сказав ад'ютант, — сюди, будь ласка.

Коли попередні запахи вивітрилися, повіяло третім ароматом, і цей запах леліяв повітря фантазіями хіті. Йдучи чарівним світом палаців, чоловік на ймення Маґор дель'Амор наразі помітив якесь тріпотіння за запнутими вікнами та ґратчастими ширмами. У темряві вікон, йому здалося, він розгледів безліч миґдалевих очей. Один раз він навіть побачив руку із коштовним камінням у неясному жесті, але його можна було зрозуміти як запрошення. Він недооцінив Костомаху. Вона, як митець своєї справи, спокійно могла конкурувати з будь-ким із міських художників, поетів та співців.

Ану ж бо подивимося, що вона приготувала для імператора, подумки сказав собі він. Якщо запах буде таким же спокусливим, як попередні, то я — живий і здоровий. У руці він дедалі міцніше стискав пергаментний сувій, кроки ставали сягнистішими, а його впевненість — більшою.

У центрі головної Палати Приватних Аудієнцій стояло дерево з червоного пісковику, з якого, як здалося незвиклому окові гостя, звисала ціла в'язка стилізованих бананів. Широке «гілля» червоного каменю спадало з верху стовбура дерева на всі чотири кути кімнати. Між тим гіллям висіли вишиті сріблом та золотом шовкові балдахіни; а під балдахінами та бананами, спиною до товстого камінного стовбура, стояв найстрашніший у світі чоловік (за одним винятком): невисокий улесливий чоловік з величезним інтелектом і кругозором, улюбленець імператора, об'єкт ненависти заздрісників, підлесник, підлабузник, щоденний пожирач тридцяти фунтів їжі, людина, що може замовити кухарям приготувати на вечерю тисячу різних страв, для якого всезнання — це не просто фантазія, а життєва необхідність.

Це — Абул Фазл, людина, котра знала все (за винятком іноземних мов і багатьох незграбних говірок Індії, які йому ніяк не давалися, а тому він був незвичайною моноглотною постаттю у багатомовному стовпотворінні двору). Знавець історії та шпіонажу, світлішим за Дев'ять Зірок і друга найближча довірена особа найстрашнішої людини у світі (без жодного винятку), Абул Фазл знав справжню історію створення світу, яку, за його словами, він почув від самих ангелів, а також знав, скільки фуражу дозволено щоденно з'їдати коням в імператорських конюшнях, усі інгредієнти удосконаленого рецепту біряні[22], знав, чому рабів перейменували в учнів, знав історію євреїв, порядок небесних сфер, Сім Рівнів Гріха, Дев'ять Шкіл, Шістнадцять Скрут, Вісімнадцять Наук та Сорок Дві Нечисті Речі. Йому також ставала відомою, завдяки власній мережі інформаторів, найменша подія, про яку обмовилися будь-якою мовою у стінах Фатегпур Сікрі, про геть усі таємниці та зради, факти потурання й безладу, тому будь-яка людина у межах стін була в його владі або ж у владі його пера, про яке король Бохари Абдула сказав, що його треба більше боятися, ніж меча Акбара: за винятком найстрашнішого чоловіка у світі (без жодного винятку), який нікого не боявся і який, зрозуміло, був імператором, його повелителем.

Абул Фазл, наче король, стояв боком і не повертався, аби поглянути на прибульця. Він так