Читати книгу - "Все буде добре"

Життям. Їй тридцять один, вона має вигляд на двадцять п’ять, почуває себе на п’ятдесят і хоче, щоб їй знову було дванадцять. Хоче назад, туди, де все було так просто. Коли людям можна було вірити, коли жити було так цікаво, коли слова мали магічну властивість збуватися. І непохитною була віра в те, що…

– Ну, і як ти тепер? – повторив запитання Сашко.

– Усе добре, – відповіла Марія.

– Десь так, як ми хотіли в дитинстві?

Вона усміхнулася.

– Десь так.

7

Коли вони вийшли з ресторану, на вулиці стояв лімузин. Симпатичний хлопець відчинив задні дверцята, обійшов авто й сів за кермо. Сашко обернувся до Марії:

– Було приємно тебе зустріти. Я тут лише перший день, тому вибач за мій áкцент, – він зробив наголос на «а» в слові «акцент», і дівчина стримала посмішку. – Але до наступного разу я обов’язково підготуюся краще. Ти зараз додому? Може, тебе підвезти?

Марія заперечливо похитала головою.

– Не треба, мені тут недалеко.

– Зрозуміло, – Сашко дістав із піджака візитівку та простягнув її. «Алекс Шипал. Корпорація «Альвеа». Регіональний директор». – Зателефонуй мені, як матимеш бажання. Я давно не був у цьому місті – мені знадобляться послуги гіда.

– Я тобі хіба про кнайпи розповім, – пожартувала дівчина.

– Кнайпи? Це що?

– Ну… – Марія затнулася. Не те перше враження, яке потрібно справляти. – Якось покажу. Мені час.

– Мені теж, – Сашко кинув погляд на годинник. – От shit[18]. Я вже запізнююсь на зустріч.

Несподіваним рухом Сашко обійняв Марію та притиснув до себе. По-дружньому, однак ніжно. На мить дівчина відчула щось схоже на затишок, і цей ледь чутний запах приємних чоловічих парфумів… Мить завершилася занадто швидко, щоб нею насолодитись, і от Сашко сідає в авто, іще щось каже наостанок, дверцята зачиняються, і лімузин рушає, щоб більше ніколи не з’явитись у її житті.

Кілька хвилин дівчина просто стояла, дивлячись услід автомобілю, а потім пішла в протилежну сторону. Світ навколо повільно повертався до звичного ритму життя, і от уже не скажеш, а чи існувала взагалі ця зустріч? Чи існувало взагалі це минуле, у якому дівчинка з чорним серцем дружила з хлопчиком з міським акцентом? Грім розкотився десь під хмарами, і краплі дощу опустились на її волосся.

Зрештою, яка різниця, чого ми прагнемо, чого бажаємо? У життя все вже записано. Усі гріхи, які ми скоїли, усі помилки, які зробили. Ми накопичуємо цей негативний досвід, примножуємо його з кожним витком життєвої спіралі, допоки він не перетворюється на зашморг і зручно лягає на шию. І немає іншого виходу, жодного порятунку, окрім як покірно прийняти свою грішну долю та продовжувати жити в тому пеклі, яке самі для себе створили. Марія глянула в чорнильне небо. Ти нікого не пробачаєш, так, Господи? Скільки б ми не просили, скільки б не благали – нащо нам другий шанс, якщо ми не вміємо ним скористатись? Вона сумно всміхнулася цій думці, і важко було сказати, чиї сльози стікали по щоці: її чи львівського неба.

Поруч пригальмував автомобіль. Що ж, вечір саме починався. Вона крадькома витерла вологу щоку й обернулась.

– Я подумав, що раз я вже й так спізнився, то немає сенсу поспішати. І тому можна спробувати врятувати чарівну леді від примх місцевої погоди. Якщо, звісно, леді не проти.

Марія закусила губу міцно-міцно, щоб переконатися, що це не сон. І кивнула:

– Ні, не проти.

Сонце на мить вигулькнуло з-за хмар, і Сашко усміхнувся.

8

– От ми й удома, – констатував водій, зупиняючи лімузин на одній із бічних вуличок у центрі.

– Я ще поки не маю тут нормального житла, от доводиться брати, що є, – Сашко винувато знизав плечима.

Виділивши прибулих серед туристів, консьєрж завчасно відчинив перед ними двері.

– Люб’язніше, ніж першого разу, правда? – змовницьки прошепотів водій, піднімаючи валізу.

– Мені здається, що зранку взагалі була інша людина, – так само пошепки відповів Сашко. – Чи це просто був інший готель? І що це за валіза?

– Це – ваші необхідні речі, – сказав Віталік і додав: – Від компанії.

Сашко розуміюче кивнув:

– Ну, компанії видніше.

Марія вже бувала в цьому готелі. Одного разу, коли мала… стосунки з російським олігархом. Він не любив приводити до себе гостей, вони завжди знімали щонайдешевший номер у готелі. Але того разу в нього були проблеми, і охоронець привіз Марію сюди. Поки жінка чекала в коридорі, то могла цілком оцінити особливість інтер’єру. Типовий пафос, до якого вона звикла в закладах такого класу, був доречно розбавлений живими квітами, свіжими картинами, розмальованими квітами й здавався лаконічно простими, до чого легко було звикнути. Персонал викликав довіру, а все навколо – затишок. Єдине, що було чужим цьому місцю, – це VIP-клієнти, обвішані хутром, золотом і крихітними цуциками в сумочках через плече.

Несподіване усвідомлення виринуло в її голові. Цей готель вважався елітним навіть серед кращих закладів Львова. Скільки ж грошей є в Сашка, якщо він може собі дозволити проживати тут? Жінка глянула на свого супутника. Кирпатий синьоокий хлопчак уперто не хотів дорослішати у свідомості Марії.

Консьєрж відчинив двері та впустив їх усередину двокімнатного номеру класу