Читати книгу - "Полон"

— Та й куди Пораненого тягти вгору? Чи, може, покинемо його тут і гайда через поле? Нема дурних, — підтвердив Місцевий.

Музикант крутив у руках порожню бляшанку й роззирався навкруги. Потім підняв з землі кілька камінців і вкинув їх у банку, поторохтів ними, знайшов ще один і задоволено взяв бляшанку обома долонями. Притиснувши до рота отвір між стінками та не до кінця зрізаною кришкою, він кілька разів дунув всередину. Банка видала кумедний звук, схожий на хрип саксофона. Музикант зігнув кришку так, щоб отвір був меншим та знову почав дудіти. Мідний деренчливий звук розрізав тишу. Музикант грав якусь знайому мелодію, сумну й повільну, схожу на колискову. Журналіст зачаровано дивився на таке диво, потім підповз ближче:

— Дай і я спробую. Це куди треба дути?

— Ось сюди, — показав йому Музикант і передав бляшанку. Журналіст кілька разів дунув всередину, баночка видала «півня» й кілька разів хрипнула. Звук був схожий на кашляння сухотника, але все одно викликав шалений захват у Журналіста:

— Диви-но — виходить!

— Еге ж, але треба сильніше, дай покажу.

Музикант взяв у руки банку та видав майже без фальшу джазовий пасаж від Чарлі Паркера. Журналіст почав аплодувати. Раптом двері сараю з гуркотом відчинилися. На порозі стояв Хімік. Він швидко тицьнув пальцем на Жінку.

— Ти. Гайда на вихід, швидко.

Жінка повільно підвелася та зі страхом пішла до Хіміка. Вона шукала підтримки в очах кожного полоненого, але всі, як один, відверталися від неї. Хімік пропустив її повз себе, оглянув усіх та зачинив за собою двері. Гримнув засув. Музикант приклав до рота бляшанку і продовжив грати.

Жінка завмерла на порозі кімнати. На баку парував чайник, на столі горіло кілька свічок. Хімік підштовхнув її до лавки, перед якою стояв тазик з водою. Жінка покірно сіла, Хімік опустився навколішки й погладив її ноги.

Жінка почала розстібати пальто та потягнула догори брудну блузку. Хімік, не дивлячись на неї, звівся й пішов за чайником. Жінка облишила блузку й почала знімати сережки:

— Мені б ноги зігріти, холодно дуже, даруйте.

— Ставай у воду.

Жінка опустила ноги в тазик, а Хімік обережно долив туди окропу. Потім відставив чайник і знову опустився навколішки. Жінка, ніяковіючи, спостерігала, як він обережно почав мити їй ноги, кожен палець, кожне садно, без поспіху проводячи долонею по змерзлих щиколотках. Потім почав мити коліна та підніматися руками вище. Ця Жінка його збуджувала, але він не хотів ґвалтувати. Хімік хотів взаємності.

Якби він тоді зустрів взаємність, якби відчув бажання любові, він би, мабуть, одружився. У них склалася б нормальна дружня сім’я, а їхній син не залишився би безбатченком. Якби та молода дурепа не дивилася на нього як на нікчему, жебрака, нездатного на вчинок тюхтія — він би довів, може, не одразу, але згодом — обов’язково! Він же ж зараз зміг заробити. Усі втрачають, усі банкрутують, а він — зміг. Тому що мужик, справжній і без усіляких компромісів. Він такий крутий, що може викликати кохання навіть у зраненому серці цієї столичної кралі.

Хімік майже відчував, як Жінка закохується в нього, в його руки, його лагідну посмішку. Він бачив, що вона потребує його, хоче довіритися та згодна не все заради нього. Саме такої любові — відданої, безумовної, божевільної та миттєвої він завжди шукав.

Жінка зверху споглядала, як він старанно змиває кров і бруд з її ніг, але не розуміла, що взагалі відбувається:

— Я хочу знати, де мій син...

Хімік подивився на неї з-під лоба. У його холодних очах вона побачила розуміння та смуток. Хімік встав з колін, приніс рушник та витер ноги Жінки. Потім дістав з-під лавки туфлі на високих підборах і прилаштував їх на її босі ноги.

— Це єдине, що тебе турбує?

— Чому ви мені нічого не говорите? Будь ласка, робіть швидше те, що хочете. Відпустіть мене. Мені потрібно сина знайти.

— Послухай мене, про свого сина дізнаєшся, коли дещо випитаєш у мовчуна.

— Що вам треба? — дивлячись прямо в очі Хіміку, спитала вона.

У цих очах було все: біль, нелюдські страждання, образа, навіть любов.

Хімік нахилився до її вуха та щось сказав пошепки. Коли він відхилився, Жінка побачила, як у погляді Хіміка востаннє блимнув вогник людяності й згас. На неї дивилися прозорі очі звіра, в якого була мета і який не збирався зупинятися ні перед чим задля її досягнення.

На порозі з’явився Сухий. Він з посмішкою спостерігав за романтичною сценою:

— То я не вчасно?

— Закрий двері з того боку! — гаркнув Хімік.

— Та ладно тута лярву грати, пішли краще в нормальну гру пограємо.

— А нехай, пішли, — дивлячись у очі Жінці, сказав Хімік Сухому.

Любовне марево зникло. Перед Хіміком стояла на тремтячих ногах немолода, нещодавно зґвалтована Жінка. Хімік спіймав себе на думці, що йому огидно дивитись на цю полонянку. І не тому, що вона виглядала як бомжиха на підборах, а тому, що поруч з нею він на мить утратив контроль і піддався слабкості. Тому