read-books.club » Сучасна проза » Бомбардир 📚 - Українською

Читати книгу - "Бомбардир"

145
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Бомбардир" автора Кирило Круторогов. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 18 19 20 ... 65
Перейти на сторінку:
спєрва за ним всьо врємя слідили: не споре ні з ким, держиться в стороні, придивляється. Тренер наш, Пилипович, дасть якусь вправу, ми пітніємо, а цей чисто тормоз: стоїть. І не кажи йому ні слова! Но коли дійшло до “човників” – це біг попарно від лицьової до лицьової,– у напарники Сергієві дістався Богдан Мельник, а він у нас самий луччий спринтер. Ми тільки посміхаємось, а Сергій як куля стартонув – і не вспіли ми озирнутись, як він Бодю на п’ять корпусів обставив. Пєрвий шок! Оказується, пацан на щось способний… Помню ще пєрву “двухсторонку”. Гайдук у нашу команду попав. Одкривається класно, но пас йому ніхто, само собою, не дає, а відбирати м’яч він не вміє. Так і бігав зря, потом розізлився, перехватив м’яч у свого ж гравця, моментально одірвався од суперників і забив. Пилипович свистить: “Стоп! Гайдук, сорок раз віджатися!” У нас такі понти останавлювали жостко…»

Я пропустив кілька епізодів – до мого запитання про те, як їм усім жилося в інтернаті.

«…Розклад був такий: ранкове тренування, потом школа. Там ми більше робили вид, шо тіпа вчимось, а вчителі – шо тіпа вчать. А в реалі усім усе по фіґу. Ніхто з нами особенно не чикався. Сергій держався як усі: сидів, слухав, даже шось черкав у зошиті… Після занять уп’ять тренування. І так кожен день… Сергій довго держався оддєльно, ну й ми до нього не дуже… Від перегрузок з непривички ночами його судороги в ногах мучили – аж кричав у сні, а ми ржали. Маркером його пару раз розписали… А він на це ні слова – як кам’яний… Ще був случай. Приповзли після вечірнього тренування, заварили чаю. Сергій теж собі заварив – оддєльно. У нас пакет галетного печива – сухе, падло, чистий картон. Ну нам шо – аби тільки черево набити, того шо жерти в інтернаті хотілося весь час, день і ніч. Жуємо, а Сергій батон із варенням навертає. Ми до нього: чуєш, а чо не ділишся? А він спокійно так: а ти попроси по-людськи – я поділюся… То єсть він не предлагав, щоб не подумали, ніби підлещується… Да-а… а вобще ми були спершу впевнені, що він таке життя не потягне, скоро додому попроситься… А ні фіґа. Зчепить зуби, терпить. Постєпєнно втягся. Та ми однаково його динамили… Доки не стався один случай… Це можеш не писать…»

Проте я записав, хоч і удав, що натиснув кнопку «стоп». Історія була на копійку, не знаю вже, чим вона так вразила уяву Юрія. Звичайні підліткові тьорки. Сергій заступився за якусь юну гімнастку, але річ не в суті конфлікту, а в тому, що після цього він став своїм у команді. Прийняли як рівного.

«…Ну да, і наші тоді пойняли, що він, получається, не блатний із чиєїсь подачі, а нормальний пацан… І не ошиблися. Ще один плюс: мати його варила офігенне варення, досі вкус помню. Передавала соління всякі, консервацію… Чого я весь час про їжу? Так ми ж, по суті, жили на підножному кормі. Харчі в їдальні були до того хрінові, що в рот не взяти. Комусь тушонки надішлють, комусь круп, макаронів, картоплі, яєць… Усе йшло на всіх, ніхто не ховав… А система? Система була як в армії. У шість підйом, час зарядка, потом туалет і сніданок. Ранкове тренування, на обід десять хвилин – і до школи. Хочеш не хочеш, а своє одсидь… Чиста мука. Спати хотілося даже більше, ніж їсти. Потом час самопідготовки: уроки, постірать там, у кімнаті прибрать. І вечірнє тренування – два часа. Після нього вечеря й два часа до відбою – релаксація. Но до того врємєні сил на то, шоб кудись піти або чимось зайнятися, ні в кого вже не було. Валялися по комнатах, іногда різалися в карти. Сергій, кстаті, оказався мастєром у цьому. Голова в нього працювала – ми його даже Доком кликали… Но довго не засиджувалися – зранку вп’ять той самий конвеєр, не виспишся – хана. Не тягнеш таке життя – нема питань, силою ніхто не держе. Один дзвінок – приїдуть батьки, заберуть додому… Но Сергій ніколи не жалувався. І додому особо не рвався. Даже на празники й канікули припухав сам у гуртожитку. Ходив у тренажерку, возився з м’ячем на площадці – любив це діло. А після того як втягся, приспособився до нагрузок, усе йому стало даватися легко, як нікому з нас. Просто в іграшки…»

Я вимкнув диктофон.

Ту частину плутаних мемуарів Юрія Зінчука, інтернатського однокашника Гайдука, яка мене особливо зацікавила, треба прослухати на свіжу голову.

По суті, з цього моменту в Марганці робити мені більше немає чого. Мій головред уже запанікував – я пропустив редакційну летючку, яка в нас щосереди і на якій планується наступний номер. Ми зідзвонилися, довелося вчергове збрехати: мовляв, підхопив застуду, відлежусь – і миттю буду.

Тож без варіантів: зранку – до Києва…

Столиця без мене жила нормальним життям. І зустріла як зазвичай – ті самі бомжі на сходах метро «Вокзальна», черги по жетони, тиснява біля входу на ескалатор. Чотири зупинки, п’ята – «Святошин», мій кінець «червоної» лінії. Лави продавців усякої всячини в переході, яких час від часу розганяє поліційний патруль, незмінні бабці з картонками, де кострубато написано: «Віддам кошенят у гарні руки», квіткарки з відрами хризантем і замучених троянд, схожих на щільно впаковані овочі…

Удома я витратив півдня, аби викласти на папері те, що мені вдалося з’ясувати за час свого спонтанного вояжу. Вийшла сторінка тексту, та й ту ледь удалося із себе вичавити. І не тому, що мені не було чого сказати британським скаутам. Тут стояло, сказати б, питання форми. Одна річ – журнальний матеріал, зовсім інша – звіт, зорієнтований на пошук проблемних моментів у біографії гравця.

Я подовгу обсмоктував кожну деталь, напружуючи пам’ять і прицінюючись, наскільки вона важлива для «роботодавців». І почувався при цьому зеленим новачком.

Урешті я знову ввімкнув диктофон – щоб прослухати ту частину одкровень Зінчука, яка стосувалася перших спортивних гонорарів Сергія й того, як він опинився в Харкові.

«…Один раз на канікулах Сергій вештався по городу. А городок там – один в один Марганець, тільки пилі літом менше. Ну й набрів на самодєльне поле, де якісь мужички якраз готовилися зіграти у футбол. Виглядів він тоді старшим своїх чотирнадцяти. Постояв, подивився. Запитав: можна з вами? Ті согласились, у них саме одного гравця не хватало…

1 ... 18 19 20 ... 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бомбардир», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бомбардир"