Читати книгу - "Мед з дікалоном"

Молодець Федька, добре зметикував. Справді, самим зрушити поїзд годі й думати, а з культурою може щось вийти. Хоч тщедушні й захарчовані, та все ж допомога. Доніс я цю думку до компоєзда, товаріща Єрофєєва. Він теж був скептично хмикнув, та коли я згадав про Волгу і пароходи, зацікавився.

Ми лишили про всяк випадок чатових на кулеметах і взялися за сталеві боки нашого «Більшовика». Люто засвистів паровоз, знову закрутилися із шаленою швидкістю колеса.

— Врозкачку, раз, два, три,— кричав Єрофєєв.

Спочатку не ладилося, та музики затягли:

Одна справа, коли кожен пнеться сам по собі, інша — колективна сознатєльна сила. Як то кажуть, разом добре і батька бити. Наче поворухнувся наш поїзд, здається, ще зовсім трішечки — і ми зрушимо цю багатотонну машинерію.

— Скільки людей лишилося всередині? — запитав Єрофєєв.

— Двадцять чоловік,— відповів я.

— Свистати всіх наверх, прорвемося, братішки.

Знову заревів хор, підтриманий новими голосами. Знову поїзд наче ворухнувся. Немає нічого неможливого для ідейних комуністів, поїде клята залізяка!

Навіть сам товаріщ Єрофєєв скинув френча і взявся штовхати. Навалісь, рєбята!

Та тут я краєм ока побачив лихо. Із темної імли на нас мчав десяток тачанок. За мить застрочили кулемети, забарабанили кулі по броні. Крики, стогони. Єрофєєв стріляв із револьвера, інші тиснулися до вузьких дверцят, давлячи один одного, і падали мертвими під градом куль. У таких ситуаціях потрібно зберігати розум і не піддаватися паніці. Я швидко сховався під вагон і втиснувся в гравій. Кулі вибивали дріб по сталевих листах нашого панцерника і виспівували десь над головою. Мене переслідував якийсь знайомий запах. Не машинне мастило, а щось давно знайоме, домашнє... Я торкнувся пальцем ослизлої рейки і лизнув його. Смалець... Старий смалець, вже трохи з душком. Стрілянина вщухла, і тачанки розтанули у нічному мороку беззвучно, як примари, наче їх ніколи і не було. Запала тиша. Навколо у паруючих калюжах гарячої червоної крові валялись трупи, корчилися від болю поранені. Федька лежав із простреленою головою, зарився обличчям у гравій компоєзда Єрофєєв, дер пальцями мерзлу землю поранений у живіт рудий артист у цивільному.

Тут почав стріляти поїзд, врешті отямилися від переляку ті, хто зміг пробратися всередину. Гупнули кудись у нічний морок гармати, осатаніло задеренчали навсібіч кулемети. Та то вже марно, за нападниками і слід прохолов — щезли, розчинились у ночі.

Нарешті до мене дійшло. Це ж мій смалець. Цей Завгородній — бандит! Казав, дотепник чортів, що смалець йому потрібний, щоб зварити доброго червоного борщу, щоб на весь полк вистачило. І ще хвалився, що їхній кухар просто-таки чудові борщі варить — і полтавський із галушками, і такий, як готують в Олександрівській губернії — на качці, але особливо смачний — то по-галицькому, з вушками. Та хто ж при здоровому глузді мінятиме добре сало на старий смалець? Обдурив мене бандит, обвів круг пальця, як малу дитину. Нічого святого для виродка немає, навіть культури не пошкодував, гад. Не зможу я їсти більше те сало, на якому кров моїх товаришів. Як виберемося звідси, краще віддам товаріщу Кацу з інтендантства, бо щось він обіцяну шкірянку ніяк не видає. У нас же не помастиш — не поїдеш.

Наче нічого незвичного не було у цьому подорожньому. Кудлата шапка на самі очі, старий кожух, борідка клинцем — хіба що надто дбайливо підстрижена, їхав на возі-драбинчаку, запряженому старою буланою шкапою. На возі віз велику скриню. Запитав, чи правильно їде до села Миколаївки.

— Так, авжеж,— відповів я.

Він мовчки простягнув своєю порепаною рукою цукерку в затертій обгортці й усміхнувся до мене ласкаво, ніби до малої дитини.

Я теж повертався до села, то й попросився до нього, щоб під'їхати.

Чоловік той мовчки правив кіньми і вигляд мав якийсь небуденний, урочистий, мовби панотець на Великдень. Та ніби він не духовна особа, але й на крамаря не схожий. Та хто ж буде в неділю ярмаркувати? І наче його обличчя звідкись мені знайоме?

Він зупинив воза біля церкви і пішов до храму. Зняв шапку і став молитися. І коли панотець закінчив службу й люди вже збиралися розходитися, несподівано вийшов наперед і сказав:

— Люди добрі, православні, я є ніхто як чудесно врятований ваш цар Миколай.

У храмі запала тиша.

— Бреши, чоловіче, та хоч не в Божому храмі,— прохопився хтось позаду,— розстріляли того царя Ніколая більшовики десь у Сибіру разом із його царицею і царенятами.

Той чоловік лишень усміхнувся якою дивною світлою і доброю усмішкою й одним рухом плечей скинув кожуха. Старші люди охнули. Під простою селянською одежею був полковничий мундир із аксельбантом і двома георгіївськими хрестами.

— Свят, свят! — захрестилися люди, не