Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Одне мене заспокоює, що, хоча хтось там, можливо, й усміхнеться потайки: мовляв, ти дивись, на що замахнувся — геній він, бачиш. Усміхнеться хтось там, сидячи у своєму кріслі, почитуючи про моє життя, але ж особисто мене він не знає: ось що важливо. Власне, хоча там, швидше за все, і прізвище моє вказане, і все таке, але прізвище — це що, слово. Не я все-таки: у мене й однофамільці можуть бути. І потім — де він мене читає, хто він, в якому світі він живе? Я просто знаю, що є автор, і є читач, і є я, образ, але ми всі ніби з різних світів, хоч і якось пов’язані.
От, припустімо, автор: він хто? Де він? Навіть не уявляю. Я собі написав книжку — пішов з нею до видавця: ну, всякі там переговори — то невдача, то удача. Ну, це ж зрозуміло. Якщо надрукували — чекаєш резонансу. Він або є, або його немає, або, якщо є, то не той, якого чекав. Не зрозуміли тебе і все таке: звичайна справа. Коротше, життя літератора: ким там його завтра визнають і ким він себе вважає — але ось зараз таке життя. Знову ж — діти, дві моїх доньки, дружина, як і годиться. Всілякий там побут, проблема грошей... Ось це мій світ: який не є, але мій. До чого тут автор, який мене і моє життя пише? До чого тут читач, який читає про це життя?
А вони є: і той, й інший. Це мені теж зрозуміло. Просто вони у своїх світах. Як ось мій герой-професор, який поспішає додому з лекції — у своєму маленькому світі. У тому-то, погодьтеся, і принадність, що всі ми — не перетинаємося: хоч і народжуємо іноді один одного. А інакше я б не стерпів, що хтось присутній у моїх почуттях і думках. А так, якщо ти, так би мовити, з іншої площини — то чого ж: якщо я тебе все одно ніколи не зустріну у своєму маленькому світі, то будь собі присутній на здоров’я. Мені від цього навіть і краще: знати, що ти не сам по собі. Мені навіть краще, що мене творять, чесне слово. По-перше — якось спокійно на душі. Буває, прийдеш додому, ну, просто пригнічений, розбитий: не знаєш, що робити. Як дурень — туди бігав, сюди, намагався щось схімічити: сидиш і думаєш — може, ще щось можна було? Може, щось не так зробив? Тут тобі і відчай, і сумнів, і неусвідомлені пориви волі. Іноді в такому стані перебуваєш, чесне слово. Ось навіть і «удар долі» — це що? Бр-р.
І ось в таку мить візьмеш та й вдариш себе долонею по лобі: чесне слово. Чого ж це я в такий стан впав, думаєш собі, — адже мене творять! Творець, він же все знає, що там попереду. І це він мене ніби змусив зробити все, що я вже наробив: і все, що зі мною відбувається, — все входить у задум і в сюжет, хіба ні? Адже я ж по собі знаю, як це: ось цей мій герой-професор, припустімо. Я ж живу його почуттями, його думками, коли він повертається додому. Я його наскрізь бачу: і його тихе щастя сім’ї, і його тугу за вільною творчістю, і докори самому собі, що, мовляв, що ж ти, занурений у стільки мрій вільний мислитель, став університетським щуром, сучий ти сину, бігаєш на засідання і тремтиш перед ректором. Ну, це так сам собі мій герой-професор каже: йде з лекцій додому — і от такі от всякі в ньому почуття спалахують. А вдома його чекає звістка, що дочка захворіла і відправлена терміново в лікарню. Про це він ще не знає — тільки я знаю. І я вже ніби заздалегідь за професора переживаю: як за близьку людину, чесне слово. Тому що я знаю, що його чекає, зануреного у свої проблеми, через півгодини. А інакше ніяк не можна: така логіка життя і тих умов, в яких повинен себе проявити характер.
І ось я собі уявляю: приходить мій професор додому. А в дверях — дружина, заплакана:
— Надійка в лікарні!
Ну, у професора серце — тук-тук-тук.
— Що таке?
— Не знаю, впала на кухні, я ледве привела її до тями. Лікар сказав, що з серцем щось.
— Це ще звідки? Де вона зараз?
Ну, я продовжувати далі не буду: можна собі уявити, яке починається життя у професора. Те, що він не став Фрейдом, — у нього з голови на деякий час вилітає: і його інше починає мучити. Адже він любив свою Надійку! Саме тепер, коли дочка в лікарні, — чомусь згадується, як вона, зовсім маленька, біжить до нього з криком «Татусю-у-у!» І кидається йому на шию, а поруч стоїть його валіза, наповнена подарунками для неї...
Ну, я, повторюю, не буду розповідати, як і що він далі почуває. Коротше, характер, доля людини і таке інше. Але ось же він, цей професор, — адже він з ріжками і з ніжками у своєму маленькому світі і в своїх почуттях, що його охопили: адже це ж правда. Ну, точно, як у мене буває, коли який-небудь стрес навалиться. І хіба він струсоне головою, хіба згадає, зустрічаючи на порозі заплакану дружину: та мене ж творять! Та це ж усе сотворено!
Ні, він не згадає. Він ще, чого доброго, буде довбати головою стінку. Або просто сяде і буде сидіти на кухні: як сам не свій.
Або ось інший випадок: нерідко тебе штовхнуть на вулиці. Дрібниця ж. Візьмуть і вилають: ні за що ні про що. Обізвуть. У тебе всякі там почуття. Як же людина серйозно ставиться до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чому я не втомлююся жити», після закриття браузера.