Читати книгу - "Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику"

спромоглися висунути єдину вимогу. Вочевидь, їх було забагато, і більшість із них вимагала покласти край пануванню неолібералізму. Але на новому сайті Occupy Wall Street вони розмістили простий слоган, запозичений із оригінального посту AmpedStatus: «Ми — 99 відсотків, які більше не терпітимуть жадібність та корупцію 1 відсотка». Цей слоган, який поставив протест на популістські рейки, визначив рух як наступ на дедалі більшу політичну та економічну нерівність. 17 вересня вийшла приблизно тисяча демонстрантів, близько 300 із-поміж них, урешті, розбили табір у Зукотті-парку. А протягом наступного місяця саме захоплення та породжені ним демонстрації привабили тисячі людей у Нью-Йорку, чому посприяла й надмірна реакція поліції. Нові аналогічні рухи розгорнулися в десятках американських міст. Звісно, рух виник у Бостоні, Чикаго, Окленді, Лос-Анджелесі, Вашингтоні, але також і в Тупело, Вічиті, Тампі, Нешвіллі, Міссулі, Бірмінгемі, Ель-Пасо та в багатьох інших містах і містечках. Він привабив передусім молодь, яка здобула освіту в коледжах (однією з помітних вимог було зменшення чи списання студентських боргів), але також і ветеранів антиглобалізаційної боротьби минулого на кшталт демонстрацій у Сіетлі 1999 року проти Світової організації торгівлі.

Частково перший успіх руху «Захопи Уолл-стрит» зумовлений тим, що він натиснув на популярну больову точку, характерну далеко не тільки для демонстрантів. Він викрив хибність неоліберального намагання «підняти всі човни». Соціолог Тодд Ґітлін написав у своїй книжці «Захопи націю» (Occupy Nation): «На відміну від решти інших лівих рухів в Америці, що виникали щонайменше протягом 75 років, цей рух почав із того, що його підтримала більшість... Те, за що він виступив, — економічна справедливість та приборкання багатіїв, — було популярним». Однак відмова руху від формального лідера і повернення з плином часу до зухвалої руйнівної тактики, яка завдавала більше шкоди, ніж відкриті цілі й ініціативи, зрештою, знищила його[155]. Коли 15 листопада мер Нью-Йорка Майкл Блумберг очистив Зукотті-парк, рух розсіявся і, якщо не зважати на кілька вебсторінок, зник як організована сила.

Однак акція «Захопи Уолл-стрит» мала величезний символічний вплив. Вона винесла на передній план питання політичної та економічної нерівності, проблему, яка лягла в основу виклику, кинутого неолібералізмові. Це питання актуалізувалося не лише в США, але й у Європі, де прикладом цього руху надихнулися популістські партії Греції та Іспанії. Міка Байт, американський старший редактор Adbusters, який посприяв виникненню руху, назвав це «конструктивним провалом». На виборах 2012 року Обама, засуджуючи республіканця Мітта Ромні, запозичив риторику в «Захопи Уолл-стрит». Радикалізм «Захопи Уолл-стрит» знову повернеться в більш організованій формі, коли сенатор від Вермонту вирішить балотуватися на пост президента у 2016 році.

Розділ 3
Мовчазна більшість і політична революція: Дональд Трамп і Берні Сандерс

Колишній губернатор Мериленду Мартін О’Меллі, у липні 2015 року даючи інтерв’ю Washington Post, відмахнувся від Берні Сандерса як від «протестного кандидата»[156]. «Я не балотуюся задля статусу протестного кандидата, я балотуюся на пост президента США», — заявив О’Меллі. Однак, отримавши на кокусі в Айові 2 лютого 0,57 % голосів, О’Меллі вибув із перегонів. Водночас Сандерс, який в Айові зіграв із Клінтон унічию, вирушив до Нью-Гемпшира, де з легкістю виграв праймериз і показав себе життєздатним суперником у боротьбі за висунення кандидатом на пост президента.

Кандидатуру Трампа також сприймали як посміховисько. За два тижні після того, як О’Меллі відмахнувся від кандидатури Сандерса, вашингтонські редактори Huffington Post оголосили, що не будуть «звітувати про кампанію Трампа в політичних оглядах Huffington Post. Натомість ми висвітлюватимемо його кампанію в розважальному розділі. Причина проста: кампанія Трампа — це обхідний маневр»[157]. Шість місяців потому, коли Трамп лідирував серед інших республіканців в опитуваннях, редактор Huffington Post Аріана Гаффінгтон сором’язливо повідомила, що вони перенесуть репортажі про нього до розділу політики[158].

Багато хто з політичних експертів пояснював успіх цих кандидатів чим завгодно, але тільки не тим, що вони відстоювали. Як писала The New York Times, коаліція на підтримку Трампа «базується на особистості, а не на змісті»[159]. Успіх Сандерса пояснювали його «справжністю». У колонці в Politico прозвучало запитання: чому молоді прихильники Сандерса «настільки одержимі його справжністю»?[160]

Частково привабливість кандидатів залежала від їхнього персонального стилю. Сандерс, 74-річний демократичний соціаліст[161], випромінював пристрасть і щирість, яких, вочевидь, бракувало кампанії Гілларі Клінтон. Як людина бурхливих 60-х, для яких характерним було неприйняття молоддю наявного стану речей, він спромігся встановити емоційний зв’язок із молодими виборцями. А Трамп, загартований виступами на телебаченні, мав одну рідкісну навичку: говорячи кожній новій аудиторії майже те саме, що попередній, він щоразу створював враження, що веде з аудиторією бесіду. Це різко контрастувало з грубим стилем його головного суперника — колишнього губернатора Флориди Джеба Буша.

Утім, упродовж останніх десятиліть удосталь було кандидатів, які здавалися справжніми, але їм не велося так добре, як Сандерсу. Серед інших можна назвати сенатора з Айови Тома Гаркіната колишнього губернатора Вермонту Говарда Діна з Демократичної партії, колишнього сенатора від Пенсильванії Ріка Санторума і колишнього конгресмена Джека Кемпа — з Республіканської. Так само були республіканці Пет Робертсон чи Пет Б’юкенен і демократи на кшталт Джессі Джексона, які могли розважати та надихати аудиторію так само ефективно, як і Трамп,