Читати книгу - "Оцеола, вождь семінолів"

Вірджинія попливла з батьками. Я повертався додому сам у своєму човні. Коли човник метиса входив у гирло маленької річки, я озирнувся і побачив, що індіанець і його сестра теж дивляться на мене. Вони не зводили з мене очей, але я не наважився послати їм прощальний привіт, хоча серцем відчував, що ми розлучаємося надовго… можливо, назавжди.

На жаль, передчуття не зрадило мене. Через три дні я вже їхав на далеку північ, у військове училище у Вест-Пойнті, а Вірджинію відправили в одну з жіночих шкіл, які є майже в кожному місті Північних штатів. Ох і багато часу спливло до того, як ми знову побачили рідну Країну Квітів!..

Військове училище у Вест-Пойнті – чи не найкращий заклад у світі. Над ним не владні ані королі, ані священики; там дають справжні знання, і їх слід засвоїти, а інакше – відрахування. Випускник цього училища – людина освічена. Він геть не схожий на оксфордського чи кембриджського папугу, що балакає мертвими мовами, знає всі віршовані ритми і розміри, бездушний римувальник ідилічних строф. Той, хто закінчив Вест-Пойнт, ґрунтовно знає живі іноземні мови. Оволодівши основами науки, не нехтує мистецтвом, і водночас він ботанік, кресляр, геолог, астроном, інженер, солдат – хто завгодно! Він – людина, здатна обіймати найвищі державні посади, керувати і командувати. При цьому кожен випускник знає, що таке покора, і чітко виконує доручену справу.

Навіть якби я не мав особливих здібностей до наук, то в цьому училищі не міг би дозволити собі ухилятися від навчання. У Вест-Пойнті немає неуків і нездар, і там не запобігають перед знатним чи багатим. За погане навчання звідти вигнали б навіть сина президента. Під страхом відрахування, під загрозою ганьби я мимоволі став старанним учнем і з часом навіть опинився в перших рядах кадетів.

Подробиці життя кадетів не вельми цікаві. Це звичайне щоденне виконання одноманітних військових обов’язків, тільки у Вест-Пойнті панує значно суворіша дисципліна. Усе це мало відрізняється від рабського життя звичайного солдата. Не можу сказати, що я палав бажанням зробити військову кар’єру. Скоріше, то було прагнення позмагатися з товаришами. Я не хотів пасти задніх. Правда, бували хвилини, коли це життя так контрастувало зі свободою, яку я мав удома, що ставало просто нестерпним. Я сумував без рідних лісів і саван, а ще дужче без покинутих друзів.

У моєму серці й досі жевріло почуття до Маюмі, й розлука не загасила його. Я був певен, що душевну порожнечу, породжену цією розлукою, ніщо не могло заповнити. Ніщо не могло витіснити з мого серця або стерти з пам’яті спогад про юнацьке кохання. Вдень і вночі чарівний образ цієї дівчини стояв у мене перед очима: вдень – у мріях, вночі – уві сні. Це довго тривало. Мені здавалося, що це триватиме вічно. Жодна радість не принесе мені більше блаженства. Навіть Лета[18] не принесе мені забуття. Якби навіть ангел сказав мені про це, я не зміг би йому повірити.

О, я так погано знався на людській природі! У цьому питанні я мало чим відрізнявся від решти людей. У якийсь період життя більшість припускаються подібної помилки. На жаль, це так! Час і розлука часто притлумлюють почуття. Воно не може жити самими лише спогадами. А ще така вже природа людей, що, захоплюючись ідеалом, все ж надають перевагу реальному. Вродливих жінок небагато в світі, але з-поміж них немає найвродливішої. Немає чоловіка, який був би вродливіший за інших чоловіків. Але з двох однаково прекрасних картин таки краща та, на яку очі дивляться. Недаремно закоханих лякає розлука.

Чи то підручники, де йшлося лише про геометричні лінії, кути, бастіони й амбразури, чи то вічна денна муштра, страшенно тверда койка і виснажливий нічний караул, чи все разом узяте, та поступово спогади про Маюмі полишали мої думки. Можливо, це були гарненькі личка дівчат із Саратоги і Бальстона, які часом заходили у Вест-Пойнт?.. Чи біляві доньки наших офіцерів – найближчі сусідки, які часто відвідували нас і в кожному слухачі, одягненому в мундир, бачили майбутнього героя, ембріон генерала? Може, хтось витіснив образ Маюмі з моєї пам’яті? Не важливо хто – важливо, що це сталося. Образ юної коханої потьмянів у моїх спогадах. З кожним днем він втрачав свої барви, поки не перетворився на туманний привид минулого.

О Маюмі! По правді, на це пішло багато часу. Ці веселі, усміхнені личка довго мелькали перед моїми очима, перш ніж стерлося твоє обличчя. Довго я пручався звабливим наспівам цих сирен, але я був простим смертним, і моє серце піддалося спокусі солодких чар.

Не можу сказати, що моє перше кохання безслідно вивітрилося: воно завмерло, але не вмерло. Попри світський флірт у години дозвілля, воно часом поверталося до мене. Часто спогад про дім і насамперед про Маюмі зринав у пам’яті, коли я чергував, серед нічної тиші. Я охолов, але моє кохання не вмерло. Я певен, якби раптом Маюмі з’явилась тут, моє кохання спалахнуло б знову. Навіть якби я дізнався, що Маюмі забула про мене, віддала своє серце іншому, упевнений – моя юнацька любов ожила б. Одна мелодія витісняє іншу, але прекрасні дочки Півночі так ніколи і не витіснили в моєму серці образ смаглявої красуні з Півдня.

А я не лише не бачив Маюмі, а й за час свого перебування в училищі жодного разу навіть не чув про неї.

П’ять років ми прожили з сестрою далеко від дому. Час від часу нас навідували батьки. Щороку влітку їздили на дачу, на багатолюдні північні курорти – в Бальстон, Спа, Саратогу або Ньюпорт. Вони брали нас туди на канікули, але щодо наших прохань дозволити провести літо вдома залишалися непохитними: мати була сталь, а батько – камінь! І я здогадувався про причину їхньої відмови. Наші горді батьки боялися нерівного шлюбу: вони не могли забути сцену на острові.

На курорті ми зустрілися з Рінгольдами. Аренс, як і раніше, поглядав на Вірджинію. Він став справжнім фатом, направо й наліво смітив грошима, не поступаючись у цьому колишнім кравцям і маклерам, нині представникам «першої десятки» фінансових підприємців Нью-Йорка. У мене, як і раніше, не лежало до нього серце, та симпатії