read-books.club » Публіцистика » 595 днів совєтським вязнем 📚 - Українською

Читати книгу - "595 днів совєтським вязнем"

129
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "595 днів совєтським вязнем" автора Іван Німчук. Жанр книги: Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 18 19 20 ... 57
Перейти на сторінку:
викликали, і так само тихо мусіли відповідати вязні. Так було завжди і від цього правила не було вийнятків.

Коли вязні відбували так званий прохід, то мусіли йти завжди двійками і зберігати якнайстрогішу мовчанку. Не вільно було обмінятися тоді з сусідом хочби одним словом! Так само не вільно було говорити нічого до сторожів-енкаведистів, що вели вас на переслухання і приводили потім назад до камери; так само до тих, що вели вас — завжди цілою камерою — до «бані», або рано й вечором в «уборную». Так само було і з тюремним фризієром-енкаведистом, що кожних 10 днів викликав до себе в один кут коридора поодиноко вязнів з камери і стриг нам машинкою лице так, як стрижуть звичайно дітям голову. (Боже борони вживати бритви чи навіть жілетки! Ану ж який здесперований вязень вирвав би її йому з рук і підрізав собі, а може і йому, горло!…). Одного разу я спробував до того умундурованого, як і вся служба на Лубянці, фризієра, що мав визначно-семітське обличчя, заговорити. Він глянув на мене гнівно своїми великими очима, але не сказав ні слова.

Взагалі треба сказати, що вся охорона вязнів на Лубянці, всі ті денні й нічні дижурні, проводатори, носії, фризієри, завідателі «бані», «лавочки» і т. д. і т. д., були вишколені так, що робили вражіння майже манекенів. Вистане зазначити, що за час мого 19-місячного побуту в цій тюрмі ніхто з тих найнижчих помічників большевицького тюремного режиму не сказав ні до мене, ні до інших співвязнів з нашої камери поза тим, що було необхідне, ні одного зайвого слова. Це належить, очевидно, також до питомих признак того режиму, що його сторожі не сміють мати ніякого, навіть словного, контакту з вязнями.

Таким чином на Лубянці панувала завжди, як днем, так і ніччю, повна тишина. Не було чути навіть кроків дижурного сторожа, що ходив постійно по коридорі і заглядав майже щомінути у віконце (вовчки) дверей, камера за камерою. Це тому, що всі коридори були вистелені грубими хідниками, в яких губився всякий відгомін людських кроків.

Виглядало б, що Лубянка — це дім мертвих. А тимчасом там, у тому величезному бльоку домів, «кипіло життя» повних 24 години на добу, і то більше вночі, як удень. Там важилась доля дальшого життя-існування, а то й саме існування, тисячів нещасних людських істот.

За час мого побуту на Лубянці цю гробову тишу пробили тільки раз голосні спазматичні вигуки, крики та плачі запроторених жінок, що займали один або два поверхи вище над нами. Ті вигуки припинилися дуже скоро. Яка була їх причина та які наслідки вони за собою потягнули для бідних жінок, ми не довідались ніколи.

А кілька разів за той час пробивав нашу мертвецьку тишу страшний, несамовитий гук моторів, що доходив до нас десь із подвіря та виводив з рівноваги всіх вязнів. Ніхто в камері про це не говорив; всі слухали того зловіщого гуку, що тягнувся інколи кільканадцять хвилин, у нервовому напруженні, але в скупченні, з найбільшою повагою. Бо всі відчували добре, що в тому моменті десь там під нами, в глибоких підвалах, відбувається екзекуція над такими ж, як і ми, людськими істотами, що жили, страждали, любили, ненавиділи і мали свої ідеали, як і ми. На основі того, як довго гуділи мотори, ми догадувалися, що так довго виконували свою страшну «працю» оті вишколені нелюди-чекісти, і в думках обраховували, скільки то нових людських жертв пожер знову Молох т. зв. пролетарської революції. Ми думали про тих невідомих нам мучеників, що мабуть до останньої хвилини мали бодай іскорку надії, а тепер падали від кулі в потилицю з револьвера чи з нагана.

Такі моменти заставляли вязнів призадуматися глибше над істотою самого людського життя та над його вартістю. Але про це вони починали говорити щойно на другий або аж на третій день після такого зловіщого гудіння моторів. У тому часі, як мотори працювали, ніхто в камері не ворухнувся. Вязні переживали велику людську трагедію всім своїм єством. Віруючі молилися за душі помордованих, очевидно, більше в думках, як словами. А така молитва — найглибший вияв людської душі.

Великою розвагою для вязнів на Лубянці були книжки. Доставляв їх з вязничої бібліотеки до кожної камери що 10 днів окремий енкаведист бібліотекар, що залишав на кожного вязня одну книжку та одну додатково на всю камеру. Значить: коли в камері сиділо пятьох вязнів, то вони мали на 10 днів 6 книжок, коли 6 вязнів, то 7 книжок і т. д. По 10 днях заходив у камеру той сам бібліотекар, забирав без зайвої балачки книжки і залишав таку саму кількість інших. На увагу, що якась книжка була вже в камері, він брав її мовчки під паху і давав на її місце іншу.

Цікаво, що в тюремній бібліотеці Лубянки не було ніяких книжок на суспільно-політичні чи економічно-господарські теми. Не було теж нічого з ділянки марксизму-ленінізму. За ввесь час мого побуту там не бачив я ані одної книжки Маркса, Леніна, Сталіна, чи взагалі кого-небудь з теоретиків (і практиків) марксизму. Тюремна управа, як видно, не привязувала ніякої ваги до того, щоб перевиховувати слідчих вязнів, а бодай впливати на них, при помочі відповідної лектури, хоч тримала їх у себе такими довгими місяцями.

Все, що діставали вязні до рук, це було красне письменство, отже повісті, драматичні твори, оповідання і поезії. Вийняток становили тільки описи подорожей та відкрить і всякі спомини-мемуари визначних письменників, акторів, режисерів, музиків то-що. Щож до авторів, то були там заступлені (і то дуже численно!) і старі російські клясики, і нові письменники, до найновіших совєтських трубадурів включно. Було теж немало творів старих і нових письменників німецьких, французьких, англо-американських, італійських, еспанських і навіть індійських та японських, переважно в добрих російських перекладах. Попадалися теж у перекладах на російську мову твори словянських письменників, а також твори письменників зпоміж підсоветських народів: грузин, вірмен, татар, калмиків і т. д.

За час мого побуту на Лубянці прочитав я понад 200 книжок найрізнородніших авторів, менш-більш на половину російських та на половину всяких інших народів. По виході з тюрми, ще за свіжої памяти, списав я собі заголовки прочитаних тоді книжок та їх авторів і маю той список перед собою. Багато він мені насуває різних думок: і про ту розвагу, що її давали книжки, коли переносили нас кожного дня на кілька

1 ... 18 19 20 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «595 днів совєтським вязнем», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "595 днів совєтським вязнем"