Читати книгу - "Трохи пітьми"

Нарешті й Жанна прийшла до тями. Вона теж із цікавістю дивиться вниз. Надвечір потеплішало, це робить людей більш відкритими до зовнішнього. Золоте світло приємно лоскоче. Зелені гори стають чорно-золотавими.

Знову глипаю на Жанну. Вона як хворий зуб: і торкатися боляче, і перестати не можеш. Жанна переодяглася у чисту

футболку і спортивні штани. Крізь футболку манячить цупкий кутастий ліфчик. Жанна у шкарпетках і тенісних туфельках. Наївна дівчинка. Звичайно, приємно вдягнутися на вечір потепліше, підсушити ніжки, натягти сухі шкарпетки. Приємно, але ж безглуздо – зараз ми підемо вниз і від росистих трав Жаннині капчики за п'ять хвилин розклеяться по швах.

Хто ти, Жанночко? Шепни мені, що тебе непокоїть. Може, ти вагітна?

До сутінків залишається менше двох годин. Чоловіки йдуть по дрова.

– Я чув, тут у ніч на Купала можна кого хочеш виграти, – каже Йостек і дивиться на мене.

– Почни з Лорни, – раджу. – Вона в тебе закохана.

Алік сміється.

– Тільки вважай, щоб вона тобі нічого не відкусила. Бачив, які у неї щелепні м'язи розвинуті?

– Та йдіть ви… я серйозно. Можна когось тут вжик-вжик?

– Можна, звичайно, – я приховую посмішку. – Там, біля вогню, будуть голі дівки лежати, у віночках на голові. Вибереш собі якусь незаразну, та й підеш до лісу вжикатися.

Алік погоджується. Старий ловить настрій.

– Тільки вважай, – застерігає він, – у лісі на Купала за такими, як ти, чорти бігають. Можуть і за дупу допнути.

– І шо?

– І півдупи відпаде. Взагалі, краще сьогодні про таке не думай, бо скочить тобі чорт у калитку, не заснеш до ранку. Вся господарка розпухне і посиніє, ще й свербітиме. І так, поки не знайдеш у землі нору зміїну і не зіллєш у неї сім'я.

– Всяке буває, – підтакую. – Тільки мені розказували, що то не чорт залазить, а така комашина. Залізе у яєчко й починає там вовтузитись. Дуже неприємний зуд з'являється. Це страшенно вимотує людину. Ти, певне, знаєш, про шо я.

– Та ну, – каже Йостек, – ти гониш.

– Гонить, – погоджується Алік. – Бо не комашина то, а справді чорт. Знаєш, як його виганяють? Треба кропивою відшмагати поміж ноги, поки він не вискочить із поганим сім'ям.

– А сім'я треба з'їсти. Або наточити в компот дівчині, яка тобі подобається. Краще навіть не в компот, а відразу в горло.

– От, наприклад, тій же ж Лорні, – каже Алік, і ми удвох сміємось.

У лісі темніє. З полінами в руках, повертаємося до табору.

Внизу, на місці загальних зборів, пробують розпалити вогонь. Сонце вже зайшло, небо вияснюється. Ознаки хорошої погоди назавтра.

Довкола вогню зосереджується пістрява публіка. Молоді хлопці й дівчата. Чоловіки та жінки, дехто навіть із грудними дітьми на руках. Чиїсь малі діти гасають одне за одним. Барабанщики сидять біля холодної скирти гілля і бубнять у тугі барабани. Лине дріб аж до опуклого неба.

Кілька хлопців-панків, голих по пояс і блискучих від поту, рачкують біля вогню і тикають у глиб гілляччя запаленою газетою.

– Горить? – гадає один, що схилився над спиною в товариша.

Той, що рачкує, порядно роздратований.

– В пизду, блядь! Сире, як хуй, блядь!

– Давай, може, я трохи…

– Блядь, не кумар, я тебе прошу!

Матюкливий панк із поголеними скронями, весь розчер-вонілий, вилазить із-під гілок. Уявляю собі, як свербить його тіло. На піт сідають мушки, на спину налипла труха. Панк лається і тре очі – під гілками надихався диму з газети.

На природі матюкатися кайфовіше, ніж у місті. Особливо матюкаються наймолодші – ті неформали, що приїхали на Шипіт уперше, матюкаються крутіше за старих кочегарів. Це різновид катартичних психотехнік. В Карпатах матюки звучать, як намолені мантри. Кажеш «нахуй» – і в ефірному тілі відкриваються пори. Кажеш «похуй» – і пересохлі меридіани освіжає життєдайна енергія. Так гори заповнюють душу, а матюки, як дренажні стоки, виносять увесь негатив назовні. Земля поглинає їх без сліду, а люди стають спокійнішими й трішечки ближчими до неба.

Очі бігають – у напівтемряві з'являються небуденної ми-ловидності хіпасі та неформалочки, що приберегли усю свою вроду для Купальської ночі… Неначе пещені плоди, такі стиглі, що, здається, опиняться в руках, варто тільки торкнутися їх долонями, вони сходять теплими росами й соками, ароматними тілесними секретами. Скрізь розливаються прянощі й токи липневого присмерку. Випадкові доторки у темряві – вогонь усе ще не розпалено. Чужа шкіра, раптові озвуки за спиною. Біля вогнища юрмиться дедалі більше людей.

Нарешті замерехтіла оранжева заграва, чується тріск гілочок. Вогонь являється народові першим полиском і зриває аплодисменти. Люди збуджені. Стоять, переминаються з ноги на ногу, часто сплетені в обіймах. Сидять хіба одиниці, в тому числі кілька азартних растаманів із лункими бонґами. Панує атмосфера товариськості, надзвичайне піднесення. Кров моя розбурхана гормонами.

Збудження приносять дівчатка-підлітки, заледве не діти. Може, років тринадцяти, гора – п'ятнадцяти. У розхристаних картатих сорочках, у хустинах, косинках, зі шворками на руках, на шиї. Коралі, талісмани, шкіряні аури, пістряві пасочки. Вологі очка. Вони тут чи не вперше, їх тут не занадто – якраз досить, щоби не перетворити містерію на пиятику старшокласників. Але вони освіжають собою натовп. Для них все скрізь нове, вони реагують на втілення своїх мрій про мир і любов потужними викидами сексуальної енергії… Дівчатка зовсім не ніяковіють, хвацько п'ють вино прямо з горла – і напиваються чи не першими. Вони регочуть дурним сміхом, і добре, якщо сміються в компанії дівчат. Коли ж бачиш таке сексапільне маля, що п'яно ірже у компанії бородатих парубіїв, мимоволі передчуваєш непристойне. І сам, звісно, прагнеш долучитися до нього безпосереднім чином.

З'являється кілька людей із гітарами, й охочі поспівати згуртовуються поближче до музики. Тремтять барабани, растамани енергійно вигукують свої примовки і звуконаслідують макак. З'являється чувак із диджериду. Перші трелі цієї флейти проймають аж до крижів. Хрипкий, характерний тембр. До флейтиста долучається одна із гітаристок – це русява голосиста дівчина, що знає багато російських пісень: її було чути здаля, аж від нашого постою. Чуваки сейшенять, інтуїтивно ловлять ритми, підбирають акорди. Русявка самовіддано терзає струни, її товсті дреди трясуться, мов антени.

Людей стає справді багато. І ще люди підтягуються, вже не сідають на землю, а просто стоять за спинами передостанніх, аби побачити цей великий купальський вогонь, аби послухати цих пісень.

Помічаю біля себе знайомих: Віку й Аліка. Алік підтримує Віку