Читати книгу - "Зоряні кораблі"

— Чому ви такі впевнені, Ілле Андрійовичу? Що надає вам права…

— Звичайне міркування. Ми натрапили на рештки катастрофи, яка сталася сімдесят мільйонів років тому. Якби не було катастрофи, ми ніколи не знайшли б черепа і взагалі якихось решток, крім цих убитих динозаврів. На них, безперечно, ми ще будемо натрапляти. Я певен, що «вони», — Давидов показав на череп, який незрушно спрямовував на друзів свої орбіти, — були у нас дуже недовго… кілька років, не більше… і знову полетіли до себе. Як я дійшов такого висновку, про це далі. Гляньте сюди, — Давидов розгорнув великий аркуш міліметрівки, — ось план розкопок. «Він», — професор вказав на череп, — був приблизно тут, на узбережжі річкового потоку, з якимсь своїм приладом і зброєю, що, певно, діяла на атомній енергії. «Вони» знали її й, очевидно, користувалися нею — у цьому немає сумніву, це доводить взагалі «їхня» присутність тут. З допомогою зброї «він» убив моноклона з великої відстані. Очевидно, динозаври «їм» добряче докучали. Далі «він» зайнявся якимсь ділом, а велетенський хижий ящер напав на нього. Чи «він» загаявся, скористатися зброєю, чи вона зіпсувалася, ми не знаємо. Зрозуміло тільки одне: хиже чудовисько вбито за кілька кроків од цього небесного прихідця і, мертве, впало просто на «нього». «Його» зброя або зламалася або вибухнула. Коли прилад зламався, то схований у ньому заряд енергії звільнився, і, певно, утворилося невелике поле смертоносного випромінювання. В тому полі загинуло кілька динозаврів, що випадково потрапили в нього, — ота купа кістяків. На другий бік, сюди, з півдня, випромінювання не поширювалося або було слабкіше. Звідси підкралися дрібні хижаки, що порозтягали кістки небесного прихідця. Череп лишився, — чи то був завеликий для них, чи то його придавила важка динозаврова голова. До речі, й частина стерв’ятників загинула — ось тут три маленькі кістяки. Усе це сталося на дюнному прибережному піску, і вітер дуже скоро сховав усі сліди давньої трагедії.

— А прилади, зброя? — скептично опустив кутики рота Шатров.

— Зверніть увагу — залишились шматки й частини, зроблені з надзвичайно стійких металів. Решта зникла безслідно, окислилася, розпалася, розчинилася за десятки мільйонів років. Адже метали — не кістки, вони не здатні закам’яніти, пройнятися мінеральними речовинами, цементувати навколо себе породу. Крім того, прилад могло розірвати й розкидати, коли вибухнула чи зламалася зброя, а це ще більше сприяло зникненню металевих частин.

— Схема ваша, певно, правильна, — погодився Шатров. — Тепер вам якнайшвидше треба вивчити череп, проаналізувати еволюційний шлях, відбитий у структурі кісткових елементів, і опублікувати. Адже така стаття як грім ударить!.. — Опуклі світлі очі Шатрова не могли одірватися від темного черепа небесного прихідця.

Давидов обійняв друга за плечі і легенько труснув:

— Я не опублікую опису цього черепа. Шатров здивовано смикнувся, та Давидов міцно притиснув його до себе і, перш ніж той устиг щось сказати, закінчив:

— Вивчите й опишете його ви! Вам за правом належить ця честь… Не заперечувати!.. Чи ви забули мою упертість?

— Але, але… — Шатров не знаходив слів.

— От вам і «але». Геологічний звіт про розкопки та висновки про катастрофу, де згадано імена всіх моїх співробітників, а надто тієї, яка виявила череп, — він готовий, ось він. Опублікуйте його за моїм прізвищем разом із вашим описом черепа. Так буде справедливо. Правильно, Олексо Петровичу? — Давидов перейшов на м’який, сердечний тон. — У мене є інша велика справа. Пам’ятаєте, ви вдало сказали, що одне неймовірне чіпляється до іншого і стає реальністю. Реальність перед вами — череп небесної бестії. Та ця реальність, у свою чергу, викликає інше неймовірне, чіпляється до нього, і ланцюг тягнеться далі. І я хочу протягти ланцюг далі!

— Припустімо, що так, хоч я й не розумію вас. Але тут відчувається, і дуже помітно, самопожертва. Я не можу прийняти…

— Не треба, Олексо Петровичу! Повірте, давній друже, я кажу зовсім щиро. Хіба ми не ділилися протягом усієї нашої спільної праці цікавими матеріалами? Згодом ви зрозумієте, що й тут стався такий самий поділ. Я не хочу забирати собі всього. Ми однаково дивимось на науку, і для нас обох найважливіше її рух уперед…

Розчулений Шатров схилив голову. Він не вмів висловлювати свої почуття, а надто глибокі переживання. І зараз мовчки стояв перед другом, який весело дивився на нього. Шатрова притягував череп мешканця «зоряного корабля», і він мимохіть торкнувся його рукою. Корабель зник у неймовірній глибині простору, став недосяжний ніяким силам і машинам. І все ж таки лишився його очевидний, незаперечний слід — доказ, що життя проходить неминучу еволюцію, неодмінно вдосконалюється, хоч і надзвичайно довго й важко. У цьому поступі — закон життя, неодмінна умова його існування. І коли воно не припиняється через якісь випадковості космосу, то в неминучому наслідку — народження думки, становлення людини і далі — суспільство, техніка, боротьба з грізним, могутнім Всесвітом. І ця боротьба може тривати довго, запорукою тому — прихідець з іншого світу. Якби «вони» з’явилися на Землі не тоді, а тепер, як багато нового дізналися б ми!..

Шатров обернувся до друга спокійно й відверто:

— Я приймаю вашу… пропозицію. Хай буде так. Мені, звичайно, доведеться поїхати до Ленінграда, владнати справи й спішно повернутися. Працювати треба тут. Возити таку коштовність неприпустимо… Тільки чому ви, Ілле Андрійовичу, звете його небесною бестією? Якось негарно звучить — зневажливо.

— Я просто не прибрав іще назви. Адже не можна називати його людиною, якщо дотримуватися наукової термінології. Це людина за мисленням, технікою, суспільністю, але вона створена на іншій анатомічній основі. її організм, очевидно, не споріднений з нашим. Це інший звір. От я й назвав його небесним звіром — «бестія целестіс» латиною. Можна взяти грецький корінь для родової назви — хай буде «теріон целестіс». Мабуть, так звучить краще. А справжня назва — це вже ваш клопіт.

— Але все ж таки, Ілле Андрійовичу, — помовчавши, сказав Шатров, — що ж залишається вам?

— Любий друже, я ж сказав, що протягну ланцюг далі. Давно вже я думаю про роль атомних реакцій у геологічних процесах. А тепер наше надзвичайне відкриття вивело мене з орбіти звичайного, підняло на високий рівень думки, надало сміливості у висновках, розширило межі уявлення. І я спробую довести можливість використання могутніх джерел атомної енергії в глибинах земної кори. Розробити