Читати книгу - "Ключ"

прописаний. Це перше. Суботній чоловік міг дати тобі ключ від власної квартири‚ де він не прописаний. Це друге. Він сподівався незабаром повернутися до цієї оселі‚ але не зміг через якесь нещастя. Це третє. Він сподівався повернутися і таки ще повернеться. Це четверте. І п’яте — це те‚ до чого ти найбільше схиляєшся. Суботній чоловік дав тобі ключ‚ знаючи‚ що вже не повернеться‚ бо йде на смерть.

— Сано‚ ти дуже мудра дівчинка‚ та я перебрав усі ці варіанти давно.

— Добре. Це просто чудово‚ що ти про них пам’ятаєш. І хоча є ще один варіант‚ тобі досить і цих‚ аби розмотати клубочок до кінця.

— Не інтриґуй. Який іще?

— Він занадто жорстокий‚ — сказала Сана. — Його можна виснувати із попередніх‚ шляхом накладання обставин‚ але повір‚ зараз тобі це не потрібно. Коли вивчаєш арифметику‚ вища математика може тільки зашкодити‚ — заробив я по носі.

Вона приголубила мене синьо зеленим поглядом‚ ніби погладила по голівці. Бідна моя кохана дівчинка‚ вона ще не відала‚ що‚ крім її таємничого‚ її жорстокого варіанту‚ міг існувати ще один‚ який я продемонструю вже сам із такою вишуканістю‚ що нікому й не снилося. Сана не взяла до уваги‚ що арифметику я пройшов ще двадцять п’ять років тому. Авжеж‚ чверть сторіччя

тому я знав‚ що з одного метра шовку можна пошити один білий прапор або сто таких трусиків‚ які носить вона.

— Слухай‚ — спохопилася Сана‚ впіймавши за хвіст ще одну геніальну ідею. — А в сусідів ти нічого не з’ясовував? Вони ж також можуть щось підказати. Сусіди‚ сантехнік‚ двірник…

— Електрик‚ пожежник‚ — я її теж ущипнув‚ щоб не була такою мудрою‚ бо власне й починав з того‚ що вона радила‚ та ба — у цьому старому будинку ще донедавна квартири були всуціль комунальними‚ а потім‚ як війнув вітерець‚ усе розповзлося у різні боки — хто продав‚ хто розміняв‚ хто здав своє житло‚ і моїм найближчим сусідою був негр‚ симпатичний такий качконосий мурин‚ який‚ до речі‚ вітався до мене французькою — «Bonjour!» — і я собі нищечком усміхався: от якщо цей загубиться‚ то легше буде знайти en flagrant delit[13]. — Підемо‚ — сказала Сана. — Я таки захмеліла. І не лише від вина‚ — подарувала вона мені той погляд‚ од якого я от от мав поповнити букет своїх душевних недуг‚ хоч би й тим же сатириазисом.

Коли ми були вже біля дверей‚ я помітив‚ що Сергій Приходько подає мені якісь різкі‚ відчайдушні знаки‚ а Василь Іванович усміхається на всю широчінь високо закручених вусів — можна повісити відра.

Я притримав Сану за руку і бровами запитав у Приходька — в чім справа? — він підтюпцем підбіг до мене‚ проте не наважувався сказати‚ тільки винувато розводив руками.

Як справжньому поетові‚ я дав йому «Івана Яковича Франка» і побажав ночувати в різних місцях з Василем Івановичем.

Приходько галантно вклонився Сані‚ а потім узяв її руку і притулився до неї губами. Це була та мить‚ коли я заздрив Приходькові.

Ми вийшли надвір. У світлі того ліхтаря‚ де колись шелестіли сніжинки‚ тепер кружляли нічні метелики і теж шелестіли крильцями.

— Я трошки тебе проведу‚ — сказала Сана. — Добре?

Дивне було становище‚ та я не перечив‚ адже поклав собі ні коли їй не лізти в душу‚ нехай усе пливе за течією‚ я пильнуватиму отого неписаного правила‚ і хай буде усе так‚ як є‚ повторював я собі‚ — може‚ це моя самота ступає поруч‚ і якась невинна печаль щеміла в мені‚ як дитяча образа‚ — дивна така печаль‚ і я роз’ятрював її до солодкого болю. Я бачив засніжене поле‚ десь під тим снігом загубилася дорога‚ і крізь хурделицю ішов чоловік‚ ішов навмання‚ згинаючись от вітру‚ він опирався на пішню‚ якою прорубують ополонки‚ а за плечима в нього погойдувався ящичок для рибальського причандалля‚ такий собі дерев’яний ящичок‚ схожий на мольберт.

Нехай усе буде‚ як є‚ — печаль розросталася в грудях‚ така невимовна печаль‚ ніби то я брів тим засніженим полем‚ ніби я був отим зимовим рибалкою і водночас був суботнім чоловіком‚ який шукає самого себе.

У скверику перед «моїм» будинком ми зупинилися — на ставала мить прощання‚ і в густій сутіні я бачив лише її білі губи‚ я прихилився до них своїми і відчув‚ що вони холодні‚ як крига‚ напевно, такі губи були в отієї жінки‚ що я бачив сьогодні‚ але Сана була живою‚ і я відчув на своїх губах її теплі сльози‚ так плаче дерево‚ знемагаючи від весняного соку‚ та раптом вона зайшлася у нестримному риданні‚ — Сано‚ Сано‚ — я обняв її‚ я взяв її голову у свої долоні і‚ як пес‚ злизував сльози з її обличчя‚ солодкі‚ мов кленовий сік‚ сльози. Сана здригалася‚ її душа намагалась вирватися із цієї тілесної оболонки‚ бо там‚ де в одному тілі оселяються жага і чернеча обітниця‚ починається божевілля.

Це справді було божевілля‚ бо вона пішла в один бік‚ а я — у другий‚ пішов тією стежкою‚ якою ступав суботній чоловік. Я не бачив його слідів‚ однак відчував їх своїми ступнями‚ і мені здавалося‚ що земля з усіх сил тисне на мої підошви‚ так ніби не вона мене тримає‚ а я її.

11

І все-таки мені далеко було до вищої математики: виявляється‚ я безнадійно відстав од життя‚ а в деяких питаннях так і не пішов далі таблички множення. Хоч запитай мене‚ скільки буде‚ скажімо‚ дев’ять на вісім‚ то я — щоб отак відразу — не скажу.

Панічно уникаю будь якої техніки‚ окрім своєї попелюшки‚ принципово цураюся всіх отих ксероксів‚ пейджерів (Сокирко хотів мені його нав’язати)‚ терпіти не можу мобільних телефонів‚ і коли бачу на вулиці голомозого чоловіка зі слухавкою біля вуха‚ то мені здається‚ що він придурюється. А що вже казати про комп’ютер‚ коли я навіть друкарської машинки боявся і завжди покладався на самописку. Розумію‚ що хвалитися тут нема чим‚ той же мобільний мені пригодився б у тринадцятій квартирі‚ але я веду мову до того‚ що яка ж‚ виявляється‚ добра штука оцей комп’ютер‚ особливо якщо він стоїть не в залі розваг‚ а в органах внутрішніх справ. Вам потрібен Ярчук? Як ви кажете — Саватій?

Ні‚ ви‚ мабуть‚ жартуєте‚ бо в Києві такого немає. Ярчуки є‚ але не Саватії.