Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

щойно почув перший зойк, і бачив, як голова підскакує на бруківці. Від цього він так знетямився, що, упавши на лаву, вкусив себе за руку до крові. Про божевільного німця він, певна річ, забув і намагався лишень збагнути одне, як це може бути, що ось тільки-но він говорив з Берліозом, а за хвилину — голова…

Розхвильовані люди шмигали повз поета алеєю, щось вигукуючи, але Іван Миколайович їх слів не сприймав.

Та нараз коло нього зіштовхнулися дві жінки, і одна з них, гостроноса і простоволоса, загукала над самісіньким вухом поета іншій жінці таке:

— Аннушка, наша Аннушка! З Садової! Це її робота! Взяла вона в бакалії соняшникової олії, та літрову пляшку об вертушку й розгокай! Всю спідницю загидила… Вже вона лаялася, лаялась! А він, бідолашний, отож послизнувся та й поїхав на рейки…

З усього, що вигукувала жінка, в розладнаний мозок Івана Миколайовича вчепилося одне слово: «Аннушка»…

— Аннушка… Аннушка?.. — забурмотів поет, тривожно озираючись. — Стривайте, стривайте…

До слова «Аннушка» прив’язалося слово «олія», а потім чомусь «Понтій Пілат». Пілата поет відкинув і почав в’язати ланцюжок від слова «Аннушка». І ланцюжок цей зв’язався дуже швидко і відразу допровадив до божевільного професора.

Он воно що! Він же сказав, що засідання не відбудеться, бо Аннушка розлила олію. І ось маєте, воно таки не відбудеться! Це ще не все: він просто так і сказав, що Берліозові відріже голову жінка?! Так, так, так! Адже водієм була жінка?! Що ж це таке? Га?!

Не лишалось і на макове зерно сумніву в тому, що таємничий консультант достеменно знав наперед усю картину жахливої смерті Берліоза. Тут дві гадки прошили мозок поета. Перша: «Він зовсім не божевільний! Усе це дурниці!», і друга: «Чи не сам він і підлаштував усе це?!»

Але, дозвольте запитати, яким чином?!

— Е, ні! Про це ми дізнаємося!

На превелику силу Іван Миколайович підвівся з лави і метнувся назад, туди, де мав розмову з професором. І він побачив, що той, на щастя, ще не втік.

На Бронній уже засвітилися ліхтарі, а над Патріаршими сяяв золотий місяць, і в місячному, завжди оманливому світлі Іванові Миколайовичу здалося, що консультант стоїть, тримаючи під пахвою не тростину, а шпагу.

Колишній регент-причепа сидів на тому самому місці, де недавно сидів сам Іван Миколайович. Тепер регент начепив собі на носа вадимо непотрібне пенсне, в якому одного скельця зовсім не було, а друге надтріснуло. Від цього картатий громадянин став ще бридкіший, аніж був тоді, коли вказував Берліозові шлях на рейки.

З похололим серцем Іван наблизився до професора і, зазирнувши йому в обличчя, переконався, що жодних ознак божевілля в цьому обличчі немає і не було.

— Зізнавайтеся, хто ви такий? — глухо спитав Іван.

Чужоземець насупився, глянув так, наче вперше бачить поета, і відповів неприязно:

— Не розумій… по-вашому говарит…

— Вони не розуміють! — встряв з лави регент, хоча ніхто його не просив тлумачити слова чужоземця.

— Не прикидайтеся! — грізно сказана Іван і відчув, як під грудьми в нього похололо. — Ви щойно чудово говорили по-нашому. Ви не німець і не професор! Ви — вбивця і шпигун! Документи! — грізно сказав Іван.

Загадковий професор скривив гидливо і без того кривий рот і стенув плечима.

— Громадянине! — знову встряв мерзенний регент. — Навіщо ви дратуєте інтуриста? За таке ви якнайсуворіше відповісте! — А підозрілий професор набундючився, повернувся і пішов геть від Івана.

Іван відчув, що втрачає груш від йолами. Задихаючись він звернувся до регента:

— Гей, громадянине, допоможіть затримати злочинця! Ви зобов’язані це зробити!

Регент надзвичайна пожвавився, схопився на ноги і заволав:

— Которий злочинець? Де він? Іноземний; злочинець? — очиці регента радісно заблищали. — Оцей? Та якщо він злочинець, то насамперед слід кричати: «Пробі!» А то він утече. Нумо, вдвох! Разом! — І регент роззявив писок.

Розгубившись, Іван послухався штукаря-регента і гукнув «пробі!», а регент його піддурив, нічого не крикнув.

Поодинокий, хрипкий Іванів вигук добрих наслідків не дав. Дві якісь дівулі шарпнулися від нього вбік, і він почув слово «п’яний!»

— А, так ти з ним у спілці? — проймаючись гнівом, прокричав Іван. — Ти що ж це, на глум мене братимеш? Пусти!

Іван мотнувся вправо, і регент — теж праворуч! Іван — наліво, і той негідник туди ж.

— Ти навмисне під ногами плутаєшся? — шаленіючи, закричав Іван. — Я тебе самого віддам у руки міліції!

Іван намірився був схопити негідника за рукав, але промахнувся і нічогісінько не упіймав. Регент як. у землю увійшов.

Іван охнув, глянув удалину і побачив клятого невідомця. Той був уже біля виходу в Патріарший провулок, і до того не сам. Більше ніж підозрілий регент устиг прилучитися до нього. Але й це ще не все: третім у цій компанії опинився, не знати звідки взявшись, кіт, величезний, мов кабан, чорний, як сажа чи грак, і з хвацькими кавалерійськими вусами. Трійця рушила в Патріарший, до того ж кіт пішов на задніх лапах.

Іван пошвидкував за лиходіями і відразу пересвідчився, що наздогнати їх буде дуже важко.

Трійця вмить проскочила провулок і була вже на Спиридонівці. Скільки Іван не наддавав ходи, відстань між втікачами і ним анітрохи не скорочувалася. Поет і не зчувся, як після тихої Спиридонівки опинився біля Нікітських воріт, де становище його погіршало. Тут була вже штовханина, Іван наскочив на якихось перехожих, його вилаяли. А злочинницька ватага до того ж саме тепер вирішила вдатись до улюбленого бандитського заходу — тікати врозсип.

Регент з великою спритністю на ходу всвердлувався в автобус, який мчав до Арбатського майдану, і зслиз. Втративши одного з утікачів, Іван зосередив свою увагу на коті й побачив, як цей дивовижний кіт підійшов до приступки моторного вагона «А», що стояв на зупинці, нахабно зсадив жінку, яка сторопіло верескнула, вчепився в поруччя і навіть спробував усучити кондукторці гривеник через відкрите з огляду на задуху вікно.

Поведінка кота так вразила Івана, що він нерушно завмер коло бакалійної крамниці на розі й наступної миті повторно, але значно дужче був вражений поведінкою кондукторки. Та, тільки-но побачила кота, що ліз у трамвай, з люттю, що аж трясла її, заволала:

— Котам не можна! З котами не можна! Дзуськи! Злізай, не то міліцію покличу!

Ані кондукторку, ані пасажирів не вразила сама сутність факту: не те, що кіт лізе в трамвай, у чому було б іще півбіди, а те, що він збирається платити!

Кіт виявився не лише платоспроможною, але й дисциплінованою твариною. Після першого ж вигуку кондукторки він припинив атаку, знявся з приступки і сів