Читати книгу - "Постріл"

— Отже, моя дочка не шанувальниця цього жанру. Дякую вам. Не хотілося б, щоб Люда дізналася про нашу розмову, вона буде невдоволена моїм втручанням.

— Я їй нічого не скажу, — пообіцяв Миша. Спалах гніву минув, йому чогось стало жаль Зиміна.

— Спасибі, дякую. Про ту дівчинку, вашу підопічну, я переговорю з директором.

Зимін поклонився Миші, рушив у прохідну, але його гукнули:

— Миколо Львовичу!

До прохідної поспішав Красавцев, подав Зиміну папку:

— Документи по браку, Миколо Львовичу, ви просили.

— Документи? Зараз? — здивувався Зимін. — Я ж іду додому.

— Тільки-тільки закінчили, — пояснив Красавцев. — Добирали документи, як ви дали вказівку. Несу — бачу, ви йдете. Назад нести? В мене у відділі працівники вже розійшлися.

Микола Львович поклав папку в портфель:

— Гаразд, завтра неділя, я їх подивлюся вдома.

Зимін явно не хотів брати документи. Красавцев не хотів повертатися у відділ. Зимін узяв документи неохоче. Миша подумав, що міг би й не брати. А взяв. Типовий м'якосердний інтелігент.

18

Удома Миколу Львовича чекали квитки в Художній театр на «Дні Турбіних». До квитків додавався елегантний Валентин Валентинович в смугастому костюмі й лакових черевиках, такий собі князь Данило, бракує бутоньєрки в петельці.

Вірні рішенню, схваленому після Людиного повернення з ресторану, Зиміни, як передові батьки, дозволили цей візит. Сьогодні всі йшли в театр, а з завтрашнього дня Ольга Дмитрівна почне обережно кепкувати з цього чепуруна й розвінчувати його в Людиних очах. Усе це не дуже подобалося Миколі Львовичу, але він погодився з дружиною, що з усіх гірших варіантів — цей кращий. І дай боже, щоб цей візит був останній…

З-під напіввідкритих повік він роздивлявся Навроцького: не дуже в'яжеться зі звичним типом постачальника — інтелігентний, коректний, тримається з гідністю.

— Популярні зараз «Ліс» у Мейєрхольда, «Принцеса Турандот» у Вахтангова, «Жирофлє-Жирофля» у Таїрова, — говорив Валентин Валентинович, — але найкраща вистава — «Дні Турбіних» у Художньому. Я думаю, вистава вам сподобається.

— «Принцесу Турандот» ми нещодавно бачили, — сказала Ольга Дмитрівна. — Театр Вахтангова поряд. Таїрова Микола Львович не дуже шанує, тут ми з ним розходимося в смаках. Щодо Мейєрхольда, то це, загалом, спірно.

— Авжеж, — погодився Валентин Валентинович, — Мейєрхольд незвичний, але, безумовно, оригінальний, це цілком сучасне видовисько.

— От бачите, а ми бігали на гальорку в Художній, — сказала Ольга Дмитрівна.

— Тим паче вам мають сподобатися «Дні Турбіних», — серйозно мовив Валентин Валентинович. — Виставу підготували Станіславський і Судаков, зайняті Хмельов, Добронравов, Яншин. Я вже раз дивився, залюбки подивлюся вдруге. П'єса про крах білої армії, перша спроба серйозно розглянути трагедію людей, котрі вірили в правоту своєї справи. Можна приймати таке тлумачення, можна не приймати, але цікаво безумовно.

Не простий ділок. Судячи з манер — з пристойної родини.

— Ви москвич? — запитав Микола Львович.

— Авжеж, оскільки живу в Москві. Але народився я у Воронезькій губернії, мій батько управляв кінними заводами графа Орлова.

Прозвучало так, начебто батько Валентина Валентиновича був не управляючим чиїмись заводами, а їхнім власником.

Чим він подобається Люді? Адже розумна, прониклива дівчинка.

… Утім, він, здається, припускається звичайнісінької батьківської помилки. Хіба можна визначити, чому цей суб'єкт подобається дочці? Можна лише визначити, чим він не подобається йому самому. Чим же? Лакованими штиблетами? Звісно, ні, не штиблетами. Вся суть, безумовно, у фабриці, в епізоді з тим вагоном, який він наказав затримати і який не затримали. Можливо, Навроцький ні при чому, йому навантажили вагон, і він його відправив, і все-таки… Красавцев на руку хапкий, і все це, мабуть, не випадково. Коротше: пройдисвіт він чи ні?

Ольга Дмитрівна глянула на годинник.

— Андрієві на часі бути вдома. Де він, Людо?

— У дворі, напевно.

— Треба покликати.

Люда підійшла до вікна:

— Андрюшо! До-до-му!

— Вабить його двір, — сказала Ольга Дмитрівна, — а в нас жахливий двір, один Вітька Буров чого вартий.

— Двір… — усміхнувся Валентин Валентинович. — Це природно в його віці. І навіть, якщо хочете, необхідно. Двір краще підготує його до реального й надто жорстокого життя, ніж… Зрозумійте мене правильно, в мене теж була гарна мама, навіть, може, занадто гарна, так що кажу це з власного нелегкого досвіду.

— Ваша мама жива? — запитала Ольга Дмитрівна.

— Батьки загинули в залізничній катастрофі…

Запало коротке ніякове мовчання, потім Ольга Дмитрівна сказала:

— Може, двір і краще підготує його до майбутнього життя, але поки не було двора, він був набагато слухняніший.

— Андрій приятелює не з Вітькою Буровим, а з Льонею ІІанфіловим, той його захищає, — мовила Люда. — Все це нормально, мамочко. Але діти не квіти життя…

— Як представник диткомісії, я так не думаю, — сказав Валентин Валентинович. — Як представник диткомісії, я просто не маю права так думати.

Усі засміялися, крім Люди. Їй було ніяково. Навіщо затіяла все це? Він був терпимий там, у ресторані, а тут, у їхньому домі, це чужий чоловік, невідомий, банальний. Цей натяк на знатне походження — яка дешевина! Батьки загинули в залізничній катастрофі — брехня.

А Микола Львович думав про те, що сказав йому Миша Поляков. Усе-таки він не допускав, що його Андрій, товстий, незграбний, добрий і, між іншим, досить здібний хлопчик, росте бандитом. Ось і Люда підтверджує, що він приятелює не з Вітькою Буровим, а з Льонею Панфіловим, сином комірника.

— А все-таки в чому справа з Вітькою Буровим? — запитав він обережно, намагаючись не стурбувати Ольгу Дмитрівну — вона так нервувалася, коли про це йшлося.

Люда мовчала.

Відповіла Ольга Дмитрівна:

— Діти бояться його. Якби можна було виїхати з цього будинку, я виїхала б.

— Певно, він погано впливає на дітей, — сказав Валентин Валентинович. — Ми в диткомісії часто стикаємося з такими ситуаціями: один дорослий йолоп псує хороших підлітків. Я можу вам пообіцяти навести там порядок. Мені, як колишньому дворовому хлопчику, це буде не дуже важко.

Знову фальш! Граф перетворюється в дворового хлопчика. Що за дурниці?!

— Вітька непоганий хлопець, — встряла Люда, — я його знаю тисячу років. Просто він пнеться зображати з себе грозу Арбату, вожака й отамана. І в нас дуже хороший двір, ми в ньому виросли, і ніякого особливого порядку наводити нема потреби.

Валентин Валентинович здивовано глянув на неї; її визивний тон був для нього несподіваний, щось він проґавив, щось вислизнуло від нього, десь дав маху? А може, все це стосується не його, а матері, батька… Ні, вона прямо й неприязно дивиться на нього…Валентин Валентинович навіть на якусь мить розгубився, не знаючи, що сказати.

Виручила поява Андрія в замазаній крейдою сорочці.

— Я