Читати книгу - "Бійцівський клуб"

Правду.

Ми зробили мило. З цього. З неї. З матері Марли.

— Мило?

Мило. Вариш жир. Змішуєш з лугом. Отримуєш мило.

Коли Марла починає верещати, я кидаю спідницею їй в обличчя і біжу. Послизаюся. Біжу.

Коло за колом, першим поверхом, Марла за мною, пригальмовуючи на кутах, відштовхуючись від віконних рам для прискорення. Послизаючись.

Лишаючи масні відбитки маси й бруду на розквіткованих шпалерах. Падаючи і в’їжджаючи в стінні панелі, підіймаючись, продовжуємо бігти.

Марла кричить: «Ти зварив мою матір!»

Тайлер зварив її матір.

Марла кричить, зовсім близько позаду мене.

Тайлер зварив її матір.

— Ти зварив мою матір!

Вхідні двері досі відчинені.

Ну я й дав драла через ті двері, а Марла лишилася верещати позаду. На асфальті ноги вже не ковзали, тож я продовжував бігти. Біг, доки не знайшов Тайлера, чи то він мене знайшов, тоді я й розповів йому, що сталось.

Ми з Тайлером розляглись із пивом — він на задньому сидінні, я на передньому. Марла, напевно, досі в будинку, жбурляє часописи в стіни й верещить, який я мудак, чудовисько і двоєдушний хитродупий капіталістичний покидьок. Милі ночі межи мною й Марлою загрожують комахами, меланомами та м’ясоїдними вірусами. Там, де я зараз, не так уже й зле.

«Коли в людину влучає блискавка, — каже Тайлер, — його голова згоряє до розмірів тліючого бейсбольного м’яча, а змійка на штанях зварюється».

Я кажу, цієї ночі ми дійшли дна?

Тайлер відкидається назад і питає: «Якби Мерилін Монро була зараз жива, що б вона робила?»

Кажу на добраніч.

Зі стелі звисає пошматований постер, і Тайлер каже: «Дряпалась би об кришку труни».

Глава 12

Бос стоїть біля мого столу зі своєю гиденькою усмішкою — губи розтягнуті й стиснуті, його пах на рівні мого ліктя. Я підводжу погляд від листа, котрий складав для процедури відкликання. Ці листи завжди починаються однаково:

«Це повідомлення надсилається вам у відповідності до вимог Національного акту безпеки моторних транспортних засобів. Ми виявили дефект…»

Цього тижня, під час застосування формули, показник А, помножений на показник В, помножений на показник С, перевищив вартість відкликання.

Цього тижня винна маленька пластикова застібка, котра утримує гумову смужку на двірниках. Викидний товар. Тільки двісті автомобілів. Нічого не вартуватиме замінити.

Минулий тиждень був більш типовим. Минулого тижня проблема полягала у шкірі салону, обробленій чимось із тератогенними властивостями, — синтетичний нірретол, чи що там досі використовують при дубленні в країнах Третього Світу. Щось настільки потужне, що могло викликати вроджені каліцтва плоду у вагітних тільки при доторку. Минулого тижня ніхто не дзвонив до Міністерства транспорту. Ніхто не почав відкликання.

Нова шкіра, помножена на вартість робіт, помножена на вартість організації, становила більше, ніж наш прибуток за перший квартал. Якщо хтось коли-небудь і довідається про нашу помилку, ми зможемо заплатити багатьом убитим горем сім’ям, перш ніж наблизимося до вартості заміни шести з половиною тисяч шкіряних обшивок.

Проте цього тижня ми відкликаємо автомобілі. І цього тижня повернулося безсоння. Безсоння: коли увесь світ зупиняється біля твоєї могили, аби кинути грудку землі.

Бос одягнув сіру краватку, значить, сьогодні вівторок.

Бос приніс аркуш паперу і цікавиться, чи я, бува, нічого не згубив. Каже, цей папір був полишений у ксероксі, і починає читати:

«Перше правило бійцівського клубу — ти не говориш про бійцівський клуб».

Він водить очима по рядках і гигикає.

«Друге правило бійцівського клубу — ти не говориш про бійцівський клуб».

Я чую слова Тайлера від свого боса. Містер бос, зі своєю кризою середнього віку, сімейним фото на столі й мріями про ранню пенсію та зими, проведені у трейлерних парках у якійсь аризонській пустелі. Мій бос із надто накрохмаленими сорочками і щотижневою стрижкою у вівторок після ланчу, він дивиться на мене й каже:

— Сподіваюся, це не твоє?

Я — Кривавий Окріп Люті Джо.

Тайлер попрохав мене набрати правила бійцівського клубу й зробити десять копій. Не дев’ять і не одинадцять. Каже, десять. А в мене знову безсоння, і я не пам’ятаю, чи спав останні три доби. Мабуть, це і є набраний мною оригінал. Я зробив десять копій і забув про оригінал. Світло із ксерокса б’є мені в обличчя, мов фотоспалах папарацці. Безсоння відокремлює тебе від всього — копія копії копії. Ти не можеш ні до чого торкнутися, і ніщо не торкає тебе.

Мій бос читає:

«Третє правило бійцівського клубу — б’ються тільки двоє».

Ми не моргаємо.

Бос читає:

«Одна бійка за раз».

Я не спав три доби — якщо, звісно, я не сплю зараз. Мій бос трясе аркушем паперу в мене під носом. То що, питає бос? Це якась маленька гра в робочий час? Мені платять за мою цілковиту віддачу, а не за марнування часу на дрібні військові ігри. І мені не платять за використання копіювального апарата в особистих цілях.

Що скажеш? Він трясе папером у мене під носом. Що, на мою думку, питає він, треба зробити з працівником, котрий гає службовий час на дрібний вигаданий світ? Якби я був на його місці, що б я зробив?

Діра в моїй щоці, синьо-чорні кола під очима, здутий червоний шрам Тайлерового цілунку на моїй руці — копія копії копії.

Напруж мізки.

Нащо Тайлерові десять копій правил бійцівського клубу?

Індуїстські корови.

Що б я зробив, кажу, я був би дуже обережним із тим, із ким говорю про цей аркуш.

Кажу, це звучить так, ніби воно написане яким-небудь небезпечним убивцею-психопатом. І цей шизофренік без гальм може будь-якої миті посеред робочого дня зійти з рейок і почати ходити від офісу до офісу із напівавтоматичним карабіном «Armalite AR-180», що перезаряджається газом.

Мій бос дивиться на мене.

Можливо, кажу я, вечорами цей хлоп сидить удома з маленьким терпугом, надпилюючи хрест-навхрест кінчик кожної кулі. Потім якось він прийде на роботу і випустить кулю в свого буркотливого, слабкого, дріб’язкового, скигливого, боягузливого базіку-боса; ця куля розділиться вздовж надпилів, розкриється всередині вас, мов квітка кулі «дум-дум» і винесе кавалок ваших смердючих кишок крізь хребет. Уявіть, як розкривається ваша черевна чакра від уповільненого виверження маленьких кишок-сосисок.

Мій бос прибирає аркуша з-під мого носа.

Не соромтеся, кажу, зачитайте ще.

Ні, справді, звучить чарівно. Витвір геть хворого розуму.

І я усміхаюся. Краї діри в моїй щоці схожі на анус і мають той самий синьо-чорний колір, що й псячі ясна. Шкіра, натягнута на моїх вилицях, має вигляд лакованої.