Читати книгу - "Українські народні казки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
А по горах народ стоїть, як неживий, зціпивши руки, жде, що то буде! Коли це зміюка — бубух! Аж земля затряслась. Народ, стоячи на горах, так і сплеснув руками:
— От так Кирило! От так Кожум’яка!
А Кирило, вбивши змія, визволив князівну і віддав князеві. Князь уже не знав, як йому й дякувати. Та вже з того-то часу й почало зватися те урочище, де Кирило жив, Кожум’яками.
ІВАН — МУЖИЧИЙ СИН
Жив колись у старовину цар з царицею, у них замолоду не було дітей, а при старості родився один син; вони дуже зраділи. Ну, виріс той син, вирішили вони його оженити. А син і каже:
— Поки не дістанете мені такого коня, що жар їсть, полум’я п’є, а як біжить — на дванадцять верст земля гуде і листя на дубах осипається, — то я женитись не буду!
Цар зізвав усіх своїх богатирів, почав розпитувати:
— Може, з вас хто знає або чув: де такий кінь, що жар їсть, полум’я п’є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя на дубах осипається?
Усі кажуть, що ніхто й не бачив, і не чув нічого такого, і дістать не можуть.
Цар розіслав по всій землі бумаги:
— Може, хто чув або сам дістане, то нехай до мене приходить.
Потрапила одна така бумага у якусь волость, прочитали її там. Мужик приходить додому й хвалиться жінці:
— От яка у нашу волость бумага прийшла!.. Якби такий молодець найшовся, то велено йому до царя приїжджать!
А у нього був хлопець, от оцей хлопець і каже:
— А я знаю, де такий кінь є!
А батько:
— Сиди там, коли сидиш! Ти вийдеш за ворота — та й то тебе діти б’ють, а то ще про такого коня базікаєш!
Хлопець одягся і говорить:
— Ходім, тату, надвір!
Вийшли. Він одною рукою дуба як схватить — нагнув аж до землі, потім пустив. А батько стоїть, очі витріщив — дивиться на нього, аж злякався сам.
— Ну, тепер, — говорить, — синку, повірю.
Пішли у волость — батько хлопця залишив надворі, а сам пішов у хату і каже:
— Дозвольте, панове, мені з своїм словом втрутитися!..
— Можеш, говори.
— Є у мене син, що може дістать того коня.
А всі й закричали:
— У холодну його взять, сякого-такого, з його хлопцем! Куди його хлопець годен? Як він вийде за ворота, то його всі діти б’ють!
Посадили мужика і його хлопця у холодну. Сиділи-сиділи вони, а волосне начальство й говорить:
— Мабуть, нам нічого не буде, коли він збреше.
Випустили, а самі до царя вдарили звістку. Цар прочитав звістку і не повірив, що мужичий син міг таке зробити, але все ж звелів послать своїх слуг і карету за тим хлопцем.
Узяли того хлопця до царя. Як приїхали, цар підзивав його до себе:
— Можешь дістать такого коня?
— Можу!
— Що ж тобі треба?
— Треба мені коня хорошого та палицю добру.
Написав цар записку до свого табунщика.
— Ступай, у полі є табунщик, даси йому записку, а він тобі дасть коня.
Той пішов, показав табунщику записку.
— Підожди, — каже табунщик, — пожену надувать коней, а як ітимуть, то якого коня схочеш, такого й вибереш.
Став той вибирать і якого не візьме за хвіст то хвіст у руках зостанеться; візьметься за гриву — гриви не стане.
Зняв дванадцять шкур, а коня не добрав собі. Йде додому, дивиться — хата обідрана (там бідна бабуся жила), а тут якраз хмара на току збирається. Бабуся і просить:
— Поможи мені, хлопче, а то всі мене, бідну, минають.
Накрив він шкурами її хату, щоб вона не протікала, бабуся йому подякувала, він і пішов собі.
Виходить цар і дивується, що хлопець коня собі не добрав.
— Іди, Іван — мужичий син, до конюшні. Вибирай собі коня, може, там е тобі кінь.
Той пішов; на котрого руку не покладе — так Кінь з усіх чотирьох ніг і впаде. Нема коня, та й годі.
Настала ніч, а хлопець як вийшов у степ, як свиснув своїм богатирським посвистом, от і прибігає один кінь:
— Чого, хазяїне мій милий-любий, звеш мене?
— Пора нам у путь-дорогу вирушати.
— Ну, добре.
Став вія заводить цього коня у царські конюшні, поламав усі двері й стіни порозвалював. Насилу завів. Прив'язав, дав білоярої пшениці, а сам пішов спать.
А цар устав рано і послав збудить Івана — мужичого сина, чи не бачив уві сні, якого йому треба коня.
Той говорить:
— Е, в мене вже є кінь, на конюшні стоїть…
Вийшли, подивились, а цар аж злякався, такий великий кінь.
— Ну, тепер зробіть мені палицю і привезіть з лісу на двох парах волів.
Привезли. Він підкинув її угору, сам ліг на півтори доби спать. Прокинувся — палиця летить. Він підставив мізинний палець — вона на друзки розсипалась.
— Привезіть, — говорить, — мені на чотирьох парах волів, бо ця не гожа.
Зрубали столітнього дуба, зробили палицю, привезли на чотирьох парах волів. Він підкинув угору — сам ліг на три доби спать. Прокинувся, чує — палиця гуде. От підставив він середній палець — палиця вдарилась і на півтора аршина в землю вбилась.
— Ну, ця, — каже, — добра буде.
Збирається в дорогу. Цар і каже:
— Ну от, як дістанеш такого коня, то я тобі яку схочеш нагороду видам і ніколи ніякої кривди не чинитиму. Слово моє тверде.
Поїхав хлопець, але цар все-таки не вірить, щоб якийсь-то Іван — мужичий син та коня такого сам дістав, ну, і дав ще йому своїх богатирів уже панської, а не мужицької крові.
— Наганяйте, — каже їм цар.
Іван — мужичий син чує,— земля двигтить.
— Це або змій летить, або якісь богатирі їдуть.
Доїжджають, поздоровкались, а він і питає:
— Хто ви такі?
— Це нас послав цар разом з тобою.
— Як же нам бути? Треба комусь із нас бути старшому, бо так ніякого порядку не буде, а треба, щоб ми комусь одному підкорялись.
Ну, ці богатирі панської крові зразу ж один наперед другого:
— Я буду старшим, я буду старшим!..
А Іван — мужичий син і каже:
— Ні, не так. Давайте
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українські народні казки», після закриття браузера.