Читати книгу - "Чорний вершник"

малозрозумілим титулом, одержаним від найлютішого споконвічного ворога українського народу, з'явився Юрась на чолі вісімдесяти п'яти земляків-запроданців з колишніх невільників влітку 1677 року під Чигирином. Його підпирало стотисячне турецьке військо великого візира Ібрагіма Шайтан-паші.

Та марні були сподівання султана і самого Юрася на те, що народ, спокушений славним прізвищем Богдана Хмельницького, піде за його сином. На Україні Юрасеве «військо» збільшилося — смішно сказати — всього на півтора десятка чоловік і складалося із сотні гультіпак, яким не довіряв навіть сам «князь».

Через місяць Ібрагім Шайтан-паша, зазнавши поразки, ганебно втік з-під Чигирина, залишивши після себе зруйновані, спалені села й міста Правобережжя та трупи тисяч людей.

Наступного року Магомет IV послав двохсоттисячне військо для завоювання України. Великий візир Мустафа поклявся бородою пророка, що здобуде Чигирин і всю Україну. В його обозі знову плентався проклятий народом Юрась… Кара-Мустафа Чигирин узяв, але закріпитися в ньому, а тим більше завоювати всю Україну не зміг. Розбиті під Бужином турецькі війська покотилися назад, безжалісно знищуючи все на своєму шляху.

Правобережжя майже зовсім спустіло. Сотні тисяч людей втекли на лівий берег, а тих, хто не встиг сховатися чи втекти, татари й турки побили або потягли в неволю.

Колись багатолюдний край — від Чигирина на сході до Кам'янця й Житомира на заході — внаслідок гетьманських чвар, польсько-шляхетських наїздів і особливо турецько-татарської навали занепав, знелюднів. У тих селах, де колись було по сто чи й по двісті дворів, тепер залишилося дві-три хати, в яких знаходили притулок старі й малі, що якимсь чудом врятувалися від ворожої шаблі та аркана. Від Чигирина, Канова, Умані, Фастова та багатьох інших міст лишилися тільки назви. Хто зостався там живий, утік в ліси, в печери, харчуючись дичиною, жолудями та грибами…

Народ небезпідставно вважав винуватцем розорення рідного краю Юрася Хмельницького, який не тільки не перечив туркам і татарам плюндрувати Україну, а нерідко й сам наказував винищувати села й міста, що не скорялися його владі. Ім'я Юрася стало ненависне на обох берегах Дніпра.

Тож не дивно, що всі переселенці — від старого до малого — прикипіли поглядами до цієї людини.

Зупинившись перед принишклою валкою, Юрась, не злазячи з коня, почав мовчки розглядати людей. А вони тим часом тихцем розглядали його.

Невисокого зросту, хирлявий, вузький у плечах, чисто поголений, він прямо, якось задерев'яніло сидів у сідлі, і на його блідому, невиразному, хоч і досить вродливому обличчі не промайнуло жодне почуття. Тільки один раз, коли на руках у молодої матері верескнуло злякане юрмою вершників дитя, він несподівано усміхнувся. Але усмішка не скрасила його обличчя, бо очі залишилися тьмяно-холодними, непроникними, немов скляними. Та й тривала вона всього якусь мить і зразу, без ніякого переходу, щезла.

Одягнутий він був досить вибагливо: темно-синього сукна бекеша, підбита лисячим хутром, боброва шапка-гетьманка з самоцвітом та двома павичевими пір'їнами над чолом, при боці — дорога шабля, за поясом — булава, виготовлена перед першим чигиринським походом карбувальниками Стамбула, на ногах — червоні чоботи.

Оглянувши мовчазних переселенців, їхній убогий скарб на санях, отари овечок та черідки схудлих за час переходу корівок, він кивнув Яненченкові і, коли той під'їхав, щось тихо сказав.

— Люди, підійдіть ближче! — піднявся на стременах полковник. — 3 вами хоче говорити ясновельможний гетьман!

Залишивши дітей на санях, чоловіки й жінки стовпилися перед гетьманом і його почтом.

— Люди! — промовив Юрась. — Сьогобічна Україна, — відтепер ваша хата, ваш край! Звідси більшість із вас вийшли, сюди й повернулися. Поселяйтеся в Корсуні, в найближчих селах, живіть вільно, багато!.. Годі вам гнути спини перед богопротивним поповичем, якого я, дасть бог, переможу і коли-небудь приведу на аркані сюди на справедливий суд людський і божий!.. Владою, даною мені султаном турецьким Магометом, я захищатиму вас від поповиче-вих посіпак, царських воєвод і польських панів!.. У вас тепер один володар — я, гетьман і князь України, визволеної з лядської неволі моїм батьком Богданом Хмельницьким! Хто з вас чинитиме непослух, хто наважиться не коритися полковникові та його людям, той буде нещадно битий або скараний на горло!.. Вам зрозуміло?

— Зрозуміло, пане гетьмане, — виліз наперед невгамовний Іваник. — Одного ніяк не докумекаю, знаєш-маєш…

— Ну, чого саме?

— А якщо на нас нападуть татари альбо, приміром, турки… Як же тоді? Давати їм одкоша чи безборонне дозволити заарканити себе та покірно йти на галери?.. Чи, приміром, жінкам нашим та дівчатам — до турчина в гарем?

Юрась Хмельницький втупився тьмяними очима в чоловіка, мов у яке диво. Довгенько мовчав. Потім голосно вигукнув:

— Дурню! Турки й татари — мої союзники! Вони не чіпатимуть моїх підданців. Вони прийшли на нашу землю не для того, щоб поневолювати, а щоб визволяти!

— Нашу душу від тіла, знаєш-маєш, — буркнув Іваник і, побачивши, як сіпнулася гетьманова рука до шаблі, прудко шмигнув у натовп, де Зінька зразу ж дала йому стусана межи плечі, щоб не був такий розумний.

Наперед виїхав полковник Яненченко.

— Люди! Зараз вас розведуть по хатах, де ви зможете перегрітися і пожити до того часу, коли остаточно виберете собі пристановище… Але перед тим я хочу відібрати кількох хлопців і дівчат для служби в замку… Ось ти!.. І ти!.. І ти!..

Він показував пальцем прямо в насторожені очі парубків і дівчат, і ті, сполотнівши, намагалися позадкувати, сховатися серед односельчан, але два козаки, що враз вискочили наперед, швидко хапали їх за рукава і відводили вбік.

Перед Златкою і Стехою Яненченко на мить запнувся. Він був вражений їхньою красою ще там, на хуторі, коли зчепився з-за них з мурзою Кучуком. Власне, парубків і дівчат він зараз брав тільки для того, щоб менш помітними були серед гурту ці красуні, бо цікавили його в першу чергу вони. Однак він не хотів, щоб гетьман звернув на них увагу. Тому досить недбало, ніби між іншим, ткнув зразу двома пальцями — вказівним і середнім — в їхній бік.

— І ви!

— Ой! — зойкнула Стеха і схопила Златку за рукав. Ніхто не помітив, як перекинулись бистрими поглядами мурза Кучук із сином Чорою.

Не дуже второпавши, що говорить горбоносий вершник, Злат-ка злякано мовчала.

Полковникові пахолки підбігли до дівчат і потягли з гурту. Младен, Ненко і Якуб, теж далеко не все розуміючи із сказаного, напружено стежили за тим, що відбувається на майдані. Коли на хутір напали татари і почали виганяти людей, вони домовилися поки що мовчати, не зізнаватися, хто вони такі, щоб у слушний час визволитися самим і визволити усіх своїх. Тепер вирішили, що такий