Читати книгу - "Пригоди Тома Сойєра"

Том усією душею схвалив цю думку. Вона була і таємнича, і похмура, і жахлива, і дуже пасувала до всіх подій, до оточення і нічної доби. Він підняв з долівки чисту соснову дощечку, яка блищала у світлі місяця, витяг з кишені грудку червоної охри, сів так, щоб світло падало на дощечку, і насилу нашкрябав такі рядки, допомагаючи собі язиком:

Гек Фін і Том Сойєр клянуться, що триматимуть язика за зубами щодо цієї справи, і хай вони впадуть мертві на місці, якщо коли-небудь розкажуть, і хай загинуть.

Гекльберрі був захоплений умінням Тома писати і його високим стилем. Він витяг із кишені шпильку і вже хотів уколоти собі пальця, але Том зупинив його:

— Чекай, не роби цього, — шпилька мідна. На ній може бути мідянка.

— Мідянка? Що це таке?

— Отрута така. Спробуй-но проковтнути — побачиш.

Том розмотав нитку з одної з своїх голок, і кожен хлопець по черзі вколов собі пальця і видавив по краплі крові.

Зробивши це кілька разів і вживаючи мізинця замість пера, Том умудрився написати внизу початкові літери свого імені, потім навчив Гекльберрі, як писати Г і Ф, і договір було підписано. Вони урочисто, з різними церемоніями й заклинаннями закопали дощечку біля самого муру, вважаючи, що ланцюги, які сковували тепер їхні язики, назавжди замкнено на ключ, а ключ закинуто далеко-далеко.

У дірку на другому кінці напівзруйнованого будинку пролізла якась постать, але хлопці її не помітили.

— Томе, — прошепотів Гекльберрі, — ти певний, що після цього ми вже не проговоримося… ніколи?

— Звичайно, певний. Що б не трапилось, тепер ми — ні пари з уст. А інакше одразу ж впадемо мертвими на місці, якщо проговоримося. Хіба ти забув?

— Та воно справді так…

Ще якийсь час вони шушукалися. Раптом поблизу за муром, за якихось десять кроків від них довго і моторошно завив собака. Злякані хлопці щільно притиснулися один до одного.

— Кому це він виє? — задихаючись, прошепотів Гекльберрі. — Тобі чи мені?

— Не знаю… Глянь у щілину! Та мерщій!

— Ні, ти глянь!

— Я не можу, не можу, Геку.

— Будь ласка, Томе. Ось знову…

— О, боже, який я радий! — прошепотів Том. — Я пізнаю його голос: це собака Булла Гарбісона.

— Оце добре! Кажу тобі, Томе, я мало не до смерті перелякався; я був певний, що це собака-волоцюга.

Собака знову завив. У хлопців знов упало серце.

— Ой, це не він, — прошепотів Гекльберрі. — Глянь ще раз, Томе!

Том, тремтячи з страху, слухняно притулив око до щілини і ледве чутно сказав:

— Ой, Геку. Це собака-волоцюга!

— Глянь, Томе, глянь мерщій: на кого він виє?

— Мабуть, на нас обох — ми ж зовсім поруч один з одним…

— Ой, Томе, мабуть, ми загинули! Вже я знаю, куди потраплю. Напевно, до пекла. Я був такий поганий…

— А я? Так мені й треба! Ось що значить байдики бити й робити все, що хлопцеві забороняють робити… Я міг би бути добрим і хорошим, як Сід, коли б я старався. Та я, звичайно, не старався. Але, коли я цього разу врятуюся з біди, я буду днювати й ночувати в недільній школі.

Том почав тихенько схлипувати.

— Це ти — поганий? — І Гекльберрі теж зарюмсав. — Який же ти поганий? Ти, Том Сойєр, прямо-таки ангел порівняно зі мною. Боже мій! Якби мені хоч наполовину бути таким, як ти.

Том проковтнув сльози і прошепотів:

— Дивись, Геккі, дивись! Він стоїть до нас задом!

Гек припав до щілини і дуже зрадів.

— Так, задом, їй-богу, задом. А раніше як він стояв?

— Отак і стояв. Але я, дурень, не помітив. Ото добре! То на кого ж це він виє?

Собака перестав вити. Том нашорошив вуха.

— Тсс! Що це таке? — прошепотів він.

— Нібито… нібито свиня рохкає. Ні, Томе, це хтось хропе…

— Хропе-е? А де ж хропе, Геку?

— Мабуть, на тім кінці. Так, здається, там. Тато тут колись ночував разом із свинями, але це не він. Він, бувало, як захропе, то тримайся — з ніг звалить! До того ж, я думаю, йому вже не вернутися до нашого містечка.

Жадоба пригод знову воскресла в душі хлопчиків.

— Геккі, а ти підеш туди, якщо я поведу тебе?

— Щось не дуже мені хочеться, Томе. А що, коли там індієць Джо?

Том вагався. Але спокуса була занадто сильна, і хлопці надумали піти подивитись, умовившись негайно повернути і дати драла, як тільки хропіння припиниться. Навшпиньках, один за одним, вони стали підкрадатися. Не дійшовши кількох кроків до того, хто хропів, Том наступив на якусь паличку; вона зламалась і тріснула. Чоловік застогнав, повернувся на бік, і на лице його впав місячний промінь. Це був Меф Поттер. У хлопців серця завмерли, і самі вони стали, як вкопані, коли чоловік заворушився; але тепер їхній переляк минув. Вони тихцем гайнули крізь дірку в стіні і вже ладні були розійтися. В цей час знову пролунало зловісне протяжне виття.

Вони обернулись і побачили чужого собаку, що стояв за два кроки від Поттера, мордою до нього, піднявши морду догори.

— То це він на нього! — в один голос вигукнули хлопці.

— Слухай, Томе, кажуть, що якось біля будинку Джонні Міллера вив собака-волоцюга саме опівночі вже два тижні тому. І дрімлюга сіла на ґанку в нього і співала того вечора, а й досі ніхто в будинку не вмер.

— Так, я знаю. Та що ж коли навіть і не вмер? Адже Гресі Міллер тієї ж суботи впала в комин і спеклася страшенно.

— Так, але вона не вмерла. І не тільки не вмерла, а навпаки, їй краще.

— Гаразд, почекай і побачиш, що буде. Пропаща вона людина, так само як і Меф Поттер. Так кажуть негри, а вони вже все знають про такі речі, Геку.

І хлопчики розійшлися в задумі.

Коли Том уліз у вікно своєї спальні, ніч уже майже минула. Він обережно роздягся і заснув, радіючи, що ніхто не знає про його пригоди. Він не помітив, що Сід, який тихенько хропів, насправді не спав уже майже годину.

Коли Том прокинувся, Сід устиг уже одягнутися й піти. З денного світла, із усього видно було, що вже пізненько. Том здивувався. Чому його не розбудили, чому не розтермосили його, як завжди? Думка ця сповнила його поганими передчуттями.