Читати книгу - "Печера"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Кович сидів навпроти. На підлозі, схрестивши ноги, поставивши перед собою тарілку з бутербродами, гублячи масляні крихти в складки м’ятих штанів:
— То «Дівчинка й ворони» — це ланцюг? А «Залізні білки» всього-на-всього палиця? А ти знаєш, що «Білки» удесятеро розумніші… глибші… досконаліші? Що це не я придумав, це сотні розумних людей…
— То й добре, — сказала Паула втомлено. Хвилинні чари від алкоголю минули — вона втомилася, не було сили ні сперечатися, ні думати, ні боятися, їй дедалі дужче хотілося спати.
— Каву питимеш? — запитав Кович пошепки.
Паула стрепенулася. Чашечка міцної кави була зараз єдиною силою, спроможною без втрат довести її до дому.
— Пауло… знаєш, я весь час у шоці. Відучора…
Кович стояв тепер над столом — нахилившись над увімкненим у розетку кавником, ніби прагнучи допомогти йому власним теплом.
Він у шоці, подумала Паула, витягаючи червону цукерку з купи зелених. Він у шоці, чуєте?… Він, здоровий ікластий сааг, у шоці. А я нічого — з Тританом ось познайомилася…
— Що ми можемо змінити? — спитала вона меланхолійно.
Кавник нарешті закипів і забулькав; Кович звідкись дістав дві чашечки й бляшанку кави.
Скільки я цієї гидоти сьогодні випила, подумала Паула з відразою. Цілий день кава, кава, кава…
Кович знайшов у шафі одну чайну ложку. Порився в шухляді стола і знайшов другу.
— Пауло… Скажи чесно — як це тобі вдається?
— Що? — запитала Паула після паузи. Вона справді не зрозуміла.
Кович побарабанив пальцями по столу:
— Тобі щастить? Так? Це просто везіння, удача, тобі щастить, так, Пауло?..
«Зразок яскраво виявленої антивіктимної поведінки», — сухо сказав у Паулиній голові чужий, туманно знайомий голос.
— Власне кажучи, — сказала вона, дивлячись у чашку, — мені переважно щастить, як потопельнику. То на масло сяду, то автобуса довго немає… А недавно пацюки дроти перегризли…
Кович знову сів на підлогу — прямо перед Паулою:
— Ти розумієш, ЩО сталося? Га, Пауло?..
Паула помовчала. Гмукнула й прогугнявила голосом противної дикторки:
— «Сон її був глибокий, і померла вона природною смертю!»
Воістину, недовге спілкування з Тританом пішло їй на користь. Вона стала простіше ставитись до деяких понять.
Кович, утім, з Тританом не спілкувався; він смикнувся, як від удару:
— Ти не могла б…
— Вибачте, — сказала Паула, злякана власним цинізмом. — Я не хотіла, чесно… Це… я теж, розумієте, трохи сама не своя…
— Ми з тобою обоє ненормальні, — сказав Кович з гіркотою.
Якийсь час вони думали кожне про своє, потім Кович підняв голову:
— Пауло… А та машина, вчорашня — теж пощастило?..
Паула дивилася на нього, не розуміючи. При слові «машина» пригадувався лімузин, у який її посадив сьогодні Тритан… і ще чомусь тюбик помади в щілині тротуару.
— Яка машина?
Очі в Ковича округлились, вона чомусь злякалася:
— То яка ж машина?..
Кович заговорив, повільно й чітко, ніби тлумачив роль нетямущій актрисі; і з тим, як розвивалася його розповідь, з Паулиної голови вивітрювались і сьогоднішній день, і втома, і рештки сп’яніння. Долоні змокли — так, що їх доводилося раз у раз витирати об коліна.
— Вам здалося, — сказала вона нарешті.
Кович осміхнувся — якось сумно.
— Вам здалося, — промимрила Паула майже крізь сльози — і в цей момент згадала.
Так, був тюбик помади, який вона впустила перед під’їздом. Тільки він володів у ту секунду її думками — тільки він; підібрати його здавалося справою життя, вона не звернула уваги на порив вітру, на силует, що промайнув поряд…
Кович дивився, як вона згадує. З цікавістю дивився — режисерові завжди цікавий процес. Що відбувається з людиною, як вона міняється зсередини…
— Це випадково, — сказала Паула сама собі, а страх ріс, чіплявся в неї вісімнадцятьма пазурами, повисав на її душі, як кішка на гардині. — Це випадково. Машина… СПЕЦІАЛЬНО на людину? Щоб ЗБИТИ? Це ж… Маячня. Так не буває…
Кович знизав плечима.
— Що ж, дякую, що ви мені сказали, — пробурмотіла Паула до підлоги. — Хоч краще б я… Не знала, то й нехай. Випадковість…
— Випадковість, — луною відгукнувся Кович. — Як у Печері. Тричі випадковість… Я вже думав — може, це зі МНОЮ не все гаразд?..
У двері нерішуче пошкрябались; бабуся з ганчіркою зазирнула — і злякано зачинила двері. Паула подумала, що бабуся чекатиме й годину, й дві — до ранку чекатиме бабуся, поки головний не наговориться, не звільнить кабінет, надавши бабусі почесне право зібрати пил, що осів на меблях у процесі творчості…
Паула зітхнула. Кович сидів до неї боком, похмурий, якийсь жалюгідний, наче гірський орел, котрий узагалі-то могутній, але от саме в цю конкретну мить утомлений і хворий…
— А взагалі-то, — вона всміхнулася, раптом відчувши перевагу своєї поінформованості, — взагалі-то бувають такі випадки… Антивіктимна поведінка, дуже просто. А тому не терзайтеся так…
Вона не мала наміру багато розповідати, але вона захопилася. Кович слухав уважно й напружено; Паула розповіла про Дода Дарнця, про гидкі датчики та ідіотські питання, і про Тритана теж розповіла — зрозуміло, не згадуючи про ресторан «Ніч».
— Це ніби така соціальна програма, і я в них — цінний експонат, — вона всміхнулася. — Трохи чудні, звісно, проте загалом вони — дуже цікаві, симпатичні люди…
Висловлюючись так доброзичливо, вона мала на увазі тільки Тритана. Та Кович не міг цього знати.
— Ти їм сказала? — неголосно запитав Кович.
Паула помовчала. Перепитала обережно:
— Про що?
Кович устав, перекинувши недопиту чашку кави. Пройшовся по кабінету, сперся ліктями на письмовий стіл:
— Про те, що ми зустрілися, вони, гадаю, знають. Ти казала їм про те, що ми одне одного ВПІЗНАЛИ?
Паула мовчала.
Під вікном жваво гомоніли — працівники театру розповзалися після вистави; хтось засміявся. Грюкнули двері.
Власне, сьогодні вона не сказала Тританові… про Ковича. Можливо, дарма. Втім, вона ж вирішила сказати наступного разу…
Кович помітив її вагання:
— Не кажи. Не варто, Пауло. Послухайся… розумної людини. Ну навіщо мені… навіщо це нам?.. Кого це цікавить, це наші приватні, інтимні справи… Ти ж не розповідаєш усім підряд, з ким ти спиш?..
Паула спала з гномом, вишитим на ковдрі, однак зізнаватись у цьому Ковичу справді не стала. Він сприйняв її мовчання як підтвердження своїх слів:
— От бачиш… Збережи… нашу скромну таємницю. Зроби мені ласку.
Паула мовчала.
Їй не хотілося вступати в суперечку, але й обіцяти теж нічого не хотілося.
— Я подумаю, — примирливо сказала вона нарешті. — Як… вийде… постараюся.
Ледь вийшовши з театру, вона сахнулася від скромної порядної машини, що повільно пливла з протилежного боку вулиці й нікогісінько не займала.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Печера», після закриття браузера.