Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

летітиму в одному літаку з «In Flames». Телепень! Зі мною була фотокамера, але підійти до музикантів в автобусі мені не стало духу, а у літаку — не випало нагоди. Спершу зліт, затим стюардеси розносили напої та закуски, потім чортяча турбулентність змусила сидіти, тугіше затягнувши ремені безпеки, коротше, щойно я набрався мужності, пілот, потвора, оголосив, що уже заходимо на посадку. До Парижа летіти всього годину з хвостиком.

У мене по спині затупотіли мурашки, а ще пробило холодним потом від думки, що я оце так просто залишу і дозволю їм піти. Я вже навіть вималював собі, як згодом ніяково виправдовуватимусь перед приятелями за те, що стовбичив на відстані одного метра від славетних «In Flames» і не спромігся склепати жодного знімка.

Якби до літака в Парижі подали рукав, так воно, мабуть, і сталося б, навіки замурзавши безчестям увесь мій рід, але крутихвістка фортуна вирішила нарешті показати мені свою усмішку: в аеропорту Шарля де Голля під пузо нашого MD-82 знову підігнали автобус. Підбадьорений такою удачею, я опустив забрало і кинувся в атаку. Просто на вулиці під трапом настиг бас-гітариста Петера Іверса, вдалим маневром обійшов його справа, і пальнув йому в писок найтупішим з усіх запитань, які коли-небудь злітали з моїх уст:

— Hey, man, are you from «In Flames»[39]?

Кремезний бас-гітарист приязно усміхнувся:

— Ага!

— Вау! Приємно познайомитись!!!

Ми зайшли в автобус, за нами підтягнулись інші хлопці з групи, і я по-черзі перезнайомився з кожним, розказав, що сам з України, але зараз живу в Швеції, і взагалі, що я їхній великий фан. Термосячи долоню Андерса Фрідена, я уп’явся йому в самі зіниці і нарешті безапеляційно випалив:

— А можна я зроблю фотку з вами усіма?

— It’s a pleasure for us[40]! — відказав рудий бородань без жодних ознак пихи чи зіркової хвороби. Мені навіть видалося, що фронтмен гурту злегка зашарівся.

Попискуючи від старання і задоволення, я безцеремонно розштовхав усіх інших пасажирів, розставив п’ятьох учасників групи півколом у автобусі, потім сам протиснувся поміж ними і дав комусь фотоапарат, аби нас сфотографували. Клацання камери, спалах — і заповітне фото у мене в кишені! Чи то пак, на картці пам’яті.

Отак все сталося.

Не встиг ущухнути виблиск камери, і крісло для тортур, безсонна ніч, дурнуваті думи і навіть чортовий автомат-папуга вмить забулися. За ті п’ять хвилин, поки ми їхали від MD-82 до воріт паризького аеропорту, жага до авантюр знову затопила моє серце. Я усміхався свіжому сонцю і бадьористо насвистував якийсь невибагливий мотив.

А ще я дякував «In Flames». Вони врятували перший день моєї подорожі.

* * *

На тому несподівані та цікаві зустрічі не закінчилися.

Мені належало переметнутися з терміналу 2F аеропорту ім. Шарля де Голля в термінал 2E, звідки літали усі дальні міжнародні рейси. Але це тільки на словах так просто, і тільки на папері поміщається в одне речення. Насправді про те, як я блукав головним французьким аеропортом, можна написати окрему книгу. Одначе, кружляючи лабіринтами переходів і чіпляючись за вказівники в галереях, як Тезей чіплявся за нитку Аріадни, я врешті-решт добрався до потрібних воріт.

Перед входом до терміналу 2Е отаборилися кілька здоровенних черг, там гугоніло як у розбурканому вулику: щоб потрапити всередину треба було минути паспортний контроль. У чергах стовбичили чорні, наче шахтарі, що вилазять із забою, африканці, приземисті й веселі китайці, круглолиці та бліді японці, кремезні та світлоокі нащадки норманів, засмаглі й експресивні італійці, флегматичні британці, французи усіх мастей і, звичайно, всюдисущі діти дядьки Сема, які казали [æ:] замість [a: ] і куди лишень могли підкидали у свою говірку паразитичні «you know[41]» та «I mean[42]».

Приміщення терміналу скидалось на здоровенну, трохи приплющену згори трубу, більше кілометра довжиною та метрів сорок у діаметрі. Підлогу застеляв широкий червоний килим з поперечними бордовими смужками; ліворуч від осі «труби» шикувались рядами пухкі червоні крісла, неначе солдати в римському легіоні, а праворуч діамантовим блиском вигравало відполіроване скло вітрин duty-free магазинів. По всій довжині терміналу зяяли велетенські вікна, витягуючись практично під саму стелю, запускаючи всередину немислиму кількість денного світла; між ними там і сям проривались надвір лисніючі металеві хоботи — наче щупальця вони тягнулись до клаповухих і тлустих гігантів-літаків.

Зненацька мою увагу привернув темношкірий чолов’яга. Як і я, він ліниво походжав залою для очікування. Був дещо нижчим за мене, але більш цупким, на собі мав темно-синю, майже чорну спортивну футболку та сині шорти. На його голові куйовдилося коротко стрижене кучеряве волосся, що чимось нагадувало чорну дротяну губку для відмивання сковорідок. Більше я нічого не роздивився, бо він увесь час тримався до мене спиною. А втім саме його спина прикувала мій погляд, позаяк на темному тлі футболки, яка щільно обтягувала дебелий торс, красувався напис великими білими літерами: «Team Klitschko».

Цього разу я не став чекати, поки мене заклинить, як тоді у автобусі з «In Flames». Натомість я хутко обскакав темношкірого з лівого флангу, прокрутився навкруг себе і… опинився він-на-віч з Емануелем Стюартом — колишнім тренером Леннокса Льюїса і теперішнім тренером Володимира Кличка.

— Хей! Хей! — гаркнув я і ледь не застрибав від радощів. Я розкумекав, що доля сьогодні просто сипле подарунками, і що треба хапати все і одразу. — Хе-е-ей! — я підскочив впритул до чорношкірого. — Ви Емануель Стюарт? Правда ж?

Темношкірий тренер спочатку отетеріло втупився в мене, а потім усміхнувся:

— Ну, це я.

На що я випалив:

— А я з України! — я так собі прикинув, що це, либонь, мало все пояснити.

— А-а-а. Розумію, розумію. Ну що, тоді давай знайомитись.

— Максим! Можна просто Макс.

Чолов’яга простягнув мені накачане ручисько, я вчепився в нього і сильно потряс.

— Чого тут вештаєшся? — спитав Стюарт.

— Та я так, — кажу, — лечу в Мексику.

— А я лечу додому, — прогудів тренер.

І тут мене наче ціпком по голові хрьопнули.

— То це ж… це ж учора, — кажу, — було 12 липня, день, коли Володимир мав захищати титул у бою з Тоні Томпсоном! А я, знаєте, ночував в міланському аеропорту…

І прискіпливо глипаю на тренера.

— То ти геть нічого не бачив? — питає він.

— Звісно ні, - кажу. — Де ж я міг його бачити?

Я дійсно не відав нічого про поєдинок, через що навіть трохи побоювався питати про результат (а раптом вчора під завісу дня та мавпа натовкла Володимиру писок?), однак наступна фраза мого співрозмовника миттю розвіяла усі мої страхи.

— Ми задоволені, знаєш,