Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

Я — той побожний Еней, що пенатів від ворога вирвав;

На кораблі їх везу, і до зір моя слава сягає.

Я батьківщини шукаю, Італії, роду шукаю,

Що від Юпітера вийшов найвищого.

Сів я на двадцять Суден на морі фрігійському.

Мати богиня вказала Шлях, і я долі послухав.

З ним сім лиш зосталось, розбитих

Евром і морем. І от, сіромаха, чужинцем блукаю,

Я у пустині лівійській, з Європи і з Азії гнаний[182].

Вергілій не показує заснування Риму. У його останньому творі є лише цілеспрямована подорож Енея до заснування імперської держави. Але образно і символічно його «Енеїда» відтворює природний психологічний фундамент множинної (язичницької) Римської імперії. Язичницька релігія постає на основі обожнювання сил природи й інстинктивних сторін суспільного життя, тому суперечить ідеї монолітної Держави, оскільки несе в собі інтенсивні імпульси стихійності, анархізму й антиупорядкованості. Тому поет, використовуючи побожного троянця Енея, показує, як упорядкованість, розум поступово перемагають стихійність, анархізм окремих воль. З погляду психоаналітичного, «Енеїда» Вергілія представляє жорстоку боротьбу свідомих і несвідомих сил, що виявляється в подіях історичного масштабу.

Традиційна оцінка Вергілія як представника класицизму підданна критиці російським дослідником О. Лосєвим[183]. Архетипна класика може творитися лише на органічній (національній) основі, як «Іліада» Гомера, що постала з глибин народнопісенної творчості й отримала аристократичну обробку: величне і благородне окреслення образів. Натомість потужна стихія несвідомих сил в «Енеїді» Вергілія потребує тлумачення переваги хтонічної образності. Як відомо, художні образи містять в собі і хтонічні, і класичні якості. Хтонічні риси характеризуються жіночим архетипом, тобто стихійністю, невизначеністю та інстинктивністю, класичні (чоловічі) — усвідомлені, логічно ясні, морально визначені. За задумом автора, поема Вергілія, як зазначає О. Лосєв, «мала би виражати велич Римської імперії, високе походження римського народу і його вождя — імператора Августа. Однак в ній все це віднесено в далеке майбутнє; а те, що зображається фактично, вражає своїми безумними афектами, екстатичним розгулом та анархічною сваволею героїв, що часто не визнають ні богів, ні тієї основної ідеї, якій, здавалось би, присвячена «Енеїда». Іншими словами, вся «Енеїда» пронизана саме хтонічною ритмікою»[184]. Тобто Лосєв доречно звертає увагу на афективну психологію поеми Вергілія, на її жахіття, божевільні стани, дикі екстази, небувале свавілля героїв, істерію жінок.

У час написання «Енеїди» Вергілієм у колективному несвідомому передчувалася апокаліптична загибель Римської імперії, яку намагається порятувати поет. Афективна психологія поеми подана в похмурих, кінцесвітних тонах: афективні структури виходять за межі людської психології, даючи символічне відчуття психічної (божественної) матриці, з якої передчувається загибель імперії. Не лише на майбутній імперський апокаліпсис, але й на апокаліптичне національне минуле вказують ці афективні структури. Це дало підстави Лосєву звернути увагу на філософську і стилістичну істерію «Енеїди» Вергілія, що забезпечує визначальну для неї хтонічну ритміку[185]. Аритмія відповідає тому, що Римська імперія формується з істеричних «криків» поневолених народів: національна істерія підриває імперську світобудову, оскільки скрізь і всюди відчутні сліди різнонаціонального ірраціонально-істеричного походження. Імперсько-колоніальний конфлікт у ній психологічно відчувається через жіночу істеричність та одержимість. Істеричною одержимістю наділені Дідона, жриця Сібілла, пророчиця Касандра та ін. Різні фурії, що супроводжують людей, у поемі Вергілія підсилюють одержимість героїв як наслану потойбічними силами. Афекти чоловіків-героїв також викликають фурії, тобто мстиві богині, які символізують низькі інстинктивні психічні сили. Лише єдиний герой Еней завдяки покровительству Юпітера виявляє врівноваженість, через що стає богоподібним, тобто здатним підпорядкувати екстатичні афекти свідомій волі. Невипадково саме благочестивий Еней символізує взірець для римських імператорів, представляючи засновника Римської імперії. Відповідно «Енеїда» Вергілія складає парадоксальне враження: вона намагається прославити Римську імперію з її упорядкованою державністю, законністю, жорстким суспільним ладом і водночас є «поемою всяких жахів і страхів, божевілля і звіриної жорстокості, ірраціональних і екстатичних афектів»[186]. Отже, у Вергілія Римська імперія постає без сучасного, як символічне історичне бажання, звернене у майбутнє на основі міфологізації минулого: міфічний Еней, підкоряючись державній волі Юпітера, має втілити імперську потенцію, яка постане у формі освіченого монотеїзму.

І національний грецький епос, й імперський римський епос символічно ввібрали у себе апокаліпсис Трої задля власних цілей: для Гомера Троянська війна — привід утвердити грецький народ, якому загрожує імперія, для Вергілія — освічений шлях порятунку імперії. Для І. Котляревського Троя з його героєм-державотворцем — інтуїтивний пошук українського самозбереження на основі архетипної пам’яті. Котляревський, як і Вергілій, використав афективну психологію для характеристики героїв поеми, але змінив тональність подачі: похмурі й могутні апокаліптичні настрої стали веселими і радісними. Якщо трагічні події у Вергілія є явищем космічно грандіозним (завдяки іманентно-трансцендентній двоплановості), то у Котляревського афективні події зливаються не з космізмом, а з комізмом, що зумовлює сміхову деконструкцію імперського універсалізму.

Ототожнення Енея з українським козаком є символічним поєднанням троянців з історичними українцями. Однак сильне почуття всемогутності, що супроводжує подорож Енея у тексті Котляревського, всуціль інфантильне, відповідає раннім етапам життя, а не зрілому (мужньому, як у Вергілієвого Енея, характеру). Еней Котляревського нарцистично репрезентує сильне почуття всемогутності через свою невичерпну статеву потенцію і невичерпну оральну жадібність. Оскільки інфантильні емоції — екстремальні, наділені великою силою, то їх супроводжує потужний натиск інстинктивних потягів. Перебільшення потужності суб’єкта стає надійним захистом від тривоги переслідування. В онтогенезі орально-садистські бажання активізуються від початку життя, проявляюючись як жадібні напади на материнські груди, і легко приводяться в дію внаслідок незадоволення (фрустрації) зовнішнього або внутрішнього походження, тому у філогенезі вони сублімуються «у фантазіях пожирання й опустошення материнського тіла»[187]. Цим фантазіям відповідають їстівні пейзажі в «Енеїді» Котляревського. Задоволення допомагають нейтралізувати тривогу переслідування, яку тут постійно підсилюють боги. Амбівалентність материнського об’єкта, яким є Україна, пов’язана з колоніальною ситуацією: «поганий», тому що втрачений, «хороший», тому що викликає здорове оральне задоволення, пов’язане із споживанням їжі, та сублімоване у слововиверженні. Оральні сублімації втілюють потужне бажання сказати про своє невидиме у слові буття, тому воно емоційно переповнює мовлення, перебільшуючи описи їжі, питва, які стають «хорошим» українським пейзажем невичерпної материнської сутності:

П’ять казанів стояло юшки,

А в чотирьох були галушки,

Борщу трохи було не з шість;

Баранів тьма було варених,

Курей, гусей, качок печених,

Досита, щоб було всім їсть.

Цебри сивушки там стояли

І браги повнії діжки;

Всю страву в вагани вливали

І роздавали всім ложки[188].

Страх від об’єктів переслідування змушує Енея рухатися до нової землі для себе і своїх побратимів. Об’єктами переслідування й об’єктами захисту для Енея є «погані» боги і «хороші» боги, що символізують в