Читати книгу - "Нестерпна легкість буття"

мала права малювати так, як Пікассо. Це були часи, коли силоміць насаджували так званий соціалістичний реалізм, а на заняттях вони штампували портрети комуністичних державних діячів. Її прагнення зрадити батька так і лишилося незадоволеним, бо комунізм був другим батьком, таким же суворим і обмеженим, що забороняв і любов (часи були пуританські), і Пікассо. Вона вийшла заміж за поганого актора празького театру лише тому, що він мав славу бешкетника і для обох батьків був несприйнятний.

Потім померла мама. На другий день після повернення з похорону до Праги, вона дістала телеграму: батько з туги наклав на себе руки.

Її замучили докори сумління: що поганого було в тому, коли татусь малював вази з трояндами і не любив Пікассо? Чи справді заслуговувало такого осудження те, що він боявся, аби його чотирнадцятирічна донька прийшла додому вагітна? Чи було це смішно, що він не міг жити, лишившись без своєї дружини?

Знову пойняло її бажання зрадити: зрадити свою власну зраду. Вона повідомила чоловікові (вже не бачила в ньому бешкетника, а лише докучливого п’яницю), що залишає його.

Але якщо ми зрадимо Б, заради якого зрадили А, чи не випливає з цього, що тим самим ми замирюємось з А? Життя розлученої художниці аж ніяк не було подібне до життя зраджених нею батьків. Перша зрада непоправна. Вона викликає ланцюгову реакцію подальших зрад, кожна з яких віддаляє нас усе більш від першої зради.

Музика

Для Франца це мистецтво, яке найбільше наближається до краси в розумінні діонісіївському, як до свого роду сп’яніння. Людина не може як слід сп’яніти від роману або картини, але може упитися «Дев’ятою» Бетховена, сонатою Бартока для двох фортепіано та ударних інструментів або співом «Бітлз». Франц не проводить межі поміж серйозною музикою і музикою розважальною. Таке розмежування здається йому старомодним і лицемірним. Він любить рок і Моцарта однаково.

Для нього музика — свого роду визволителька: вона звільняє його від самотності, замкненості, пороху бібліотеки, розчиняє в його тілі двері, якими душа виривається в світ, щоб брататися з людьми. Він любить танцювати і жалкує, що Сабіна не поділяє цієї його пристрасті.

Вони сидять удвох в ресторані за накритим столом, і з репродуктора лине гучна ритмічна музика.

Сабіна каже:

— Зачароване коло. Люди глухнуть, бо музику вмикають дедалі голосніше. Та оскільки вони глухнуть, їм нічого не лишається, як вмикати її ще голосніше.

— Ти не любиш музики? — питає Франц.

— Ні,— каже Сабіна. А потім додає: — Можливо, коли б жила в інші часи... — і думає про часи, коли жив Йоганн-Себастьян Бах і коли музика була подібна до троянди, розквітлої на велетенській сніговій пустелі тиші.

Шум під маскою музики переслідує її з ранньої молодості. Їй, студентці Академії мистецтв, доводилося проводити всі канікули на так званих молодіжних будовах. Студенти жили в бараках і ходили працювати на будівництво металургійного заводу. Музика ревла з гучномовців від п’ятої ранку до дев’ятої вечора. Їй хотілося плакати, але музика була весела і не було можливості від неї сховатися ані в туалеті, ані під ковдрою в постелі — гучномовці були всюди. Музика була немов зграя гончаків, що їх нацькували на неї.

Тоді вона думала, що лише в комуністичному світі панує це варварство музики. За кордоном вона з’ясувала, що перетворення музики в шум — планетарний процес, яким людство вступає в історичну фазу тотальної бридоти. Тотальний характер потворності передовсім проявився як повсюдна бридота акустична: автомобілі, мотоцикли, електрогітари, дрилі, гучномовці, сирени. Повсюдна візуальна бридота чимдуж наступатиме.

Франц і Сабіна, повечерявши, піднялися в номер, тоді кохалися, а вже потім, на порозі сну, у Франца почали плутатися думки. Він згадав голосну музику під час вечері, і йому спало на думку: «Шум має одну перевагу. У гаморі не чути слів». Він усвідомив, що з молодих літ не робить нічого іншого, а тільки говорить, пише, читає лекції, вигадує фрази, шукає формулювання, щось править, тож, зрештою, жодні слова вже не здаються точними, їхній зміст розпливається, губиться, слова обертаються на сміття, полову, порох, пісок, який пересипається в голові, від чого болить мозок, виникає безсоння, хворобливий стан. І в цю хвилину він затужив, невиразно і сильно, за безмежною музикою, абсолютним шумом, чудовим і веселим галасом, який усе обійме, заллє, оглушить і в якому зникне назавжди біль, марнота і нікчемність слів. Музика — це заперечення фраз, музика — це антислово! Він мріяв якнайдовше лишатися в обіймах з Сабіною, мовчати, не сказати вже більше ніколи жодного речення, дати можливість поєднатися насолоді з оргіастичним гуркотом музики. В цьому щасливому явному гаморі він заснув.

Світло і темрява

Жити для Сабіни означає — бачити. Бачення обмежують два фактори: сильне світло, що засліплює, і цілковита темрява. Можливо, цим пояснюється Сабінина нехіть до будь-якого екстремізму. Крайнощі — це межі, за якими кінчається життя, а пристрасть до екстремізму,— в мистецтві й в політиці,— це замасковане прагнення смерті.

Слово «світло» викликає у Францовій уяві не пейзаж, залитий м’яким світлом дня, а джерело світла саме по собі: сонце, електричну лампочку, рефлектор. Францові спадають на думку відомі метафори: сонце правди, засліплююче світло розуму тощо.

Так само як світло, притягує його і темрява. Він знає, що в наш час вважається смішним гасити лампу під час любощів, і тому лишає горіти маленький нічник над ліжком. Але у хвилину, коли він входить у Сабіну, він завжди заплющував очі. Блаженство, яке охоплювало його, потребувало темряви. Темрява ця була чиста, прозора, без ніяких видив, ця темрява не мала кінця, не мала меж, ця темрява — безконечність, яку кожен із нас носить у собі. (Так, хто шукає безконечність, нехай заплющить очі!)

У хвилину, коли втіха розливається по його тілу, він випростується і розчиняється в безконечності своєї темряви, стає сам безконечністю. Проте чим більшим чоловік стає у своїй внутрішній темряві, тим дрібнішим у своїй зовнішній подобі. Чоловік із заплющеними очима — лише руїни чоловіка. Сабіні це видовисько неприємне, вона не хоче дивитися на Франца, й тому заплющує очі також. Але для неї ця темрява означає не безконечність, а звичайну незгоду з баченим, запереченням баченого, небажанням бачити.4

Сабіна піддалася на вмовляння і вирішила відвідати товариство своїх земляків. Знову дискутували про те, чи варто було боротися з росіянами зі зброєю в руках. Звичайно, тут, у безпечній еміграції, всі проголошували, що боротися треба було. Сабіна сказала: — В такому разі, повертайтеся туди й продовжуйте боротьбу.

Вона не повинна була