Читати книгу - "Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм"

Я використовуватиму термін «імперіалізм» у значенні практики, теорії і позиції домінуючого центру-метрополії, який керує віддаленою територією; «колоніалізм», який майже завжди є наслідком імперіалізму, означає створення поселень на віддаленій території. Майкл Дойл (Michael Doyle) сформулював це так: «Імперія — це відносини, формальні або неформальні, за яких одна держава контролює фактичний політичний суверенітет іншого політичного суспільства» 41.

Саїд у «Культурі та імперіалізмі» вивчає твори англійських і французьких письменників (яких аж ніяк не можна назвати шовіністами), що сформулювали імперське бачення в усій його вдаваній невинності. Джозеф Конрад пише з певним підтекстом: показуючи Африку та Азію «ззовні», йому вдавалося дистанціюватися від нав’язаної ієрархії імперського правління. Подібним чином Джейн Остін поверхово торкалася реальності заморських володінь, але була непощадною в моральній оцінці поведінки своїх героїв, які поверталися додому. Саїд справедливо визнає іронію та скептицизм Конрада щодо імперських завоювань Англії і «моральну дискримінацію» в творах Остін 42. Він твердить, що хоча Волтер Ліпман (Walter Lippmann) і Джордж Кеннан виховували глибоке почуття американської вищості, вони обоє зневажали примітивний шовінізм. Однак він показує також, що вони, озвучуючи призначення Америки, відображають готовність до накладення певних інтерпретацій на безвладні нації, що характеризує імперське мислення 43. Так само, попри всю свою роздвоєність, Конрад і Остін залишаються речниками імперії. Саїд пропонує радикальне перепрочитання цих (як і багатьох інших) авторів.

Крім дуже нечисленних винятків, російський імперський дискурс не створив настільки ж багатих відтінками і самокритичних текстів. Імперської самосвідомості Росії практично не торкнулося усвідомлення того, що succes (якщо не noblesse) oblige (успіх зобов’язує). Жодний з відомих російських письменників не сумнівався щодо необхідності чи доцільності використання ресурсів нації для підкорення імперією все нових і нових територій та для утримування територій, які не є ні російськими, ні навіть слов’янськими. Ніхто не ставив під сумнів моральних питань, пов’язаних із колоніальним насильством. У західноєвропейських країнах неможливо відшукати аналоги тій легкості, з якою великі російські письменники XIX ст. ковзали над реальністю війн, що їх вели правителі Росії. Ні російські письменники, ні російські інтелектуали ніколи навіть у загальних рисах не описували реальності імперської політики на завойованих територіях. Тема репарацій, якби її навіть наважився заторкнути якийсь російський інтелектуал, імовірно, поставила б під загрозу (щонайменше спершу) його життя. Думка про колоніальну залежність та її ціну для завойованих народів не стала складовою частиною російського національного дискурсу. Тоді як багато російських письменників досягли чудових успіхів у зображенні моральної дискримінації, вони писали лише зсередини свого імперського дому, подібно до британців, котрі затято боролися за справедливе витрачання вдома коштів, отриманих від праці рабів у колоніях. Російська література сповнена співчуттям до Акакіїв Акакієвичів або, вже недавнім часом, до Іванів Денисовичів та Андріїв Гуськових, але в ній немає жодних ознак усвідомлення того, що ці нещасні люди все-таки належали до привілейованої частини населення империи, подібно до того, як до привілейованої групи належав і містер Мікоубер 44. Достоєвський ніколи не вбачав іронії в тому, що він пише повісті про моральні дилеми, тоді як його читачі беруть участь у насильстві за кордоном. Навряд чи можна очікувати, що російський дискурс, у якому було повністю відсутнє усвідомлення колоніальних злочинів, виявиться прихильним до «Культури та імперіалізму» або ж без протесту погодиться на його дослідження і підходи.

Є ще одна складність. Категорія орієнталізму, якій Саїд надав нової форми та по-новому інтерпретував, породила різноманітні дослідження, які мають сенс на такому рівні абстрагування, який навряд чи доступний для тих, хто воліє мати свої концепції ясними та зрозумілими. Постколоніальна теорія використовує численні постмодерні філософські та психологічні джерела, і це зумовлює певний опір з боку більш традиційних російських письменників. За винятком нетривалого періоду формалізму і структуралізму (які ніколи не були повністю інтегровані в головну течію критики) літературна критика в Росії рідко користувалася новими ідеями, радше надаючи перевагу вже добре сформованим моделям 45. До того ж деякі інтелектуали відмовилися вийти за межі думки про те, що тоталітарна система за радянських часів однаково неґативно впливала як на росіян, так і на не-росіян. Хоча з радянським тоталітаризмом справді пов’язаний цілий комплекс питань, у літературних дослідженнях його потрібно віднести до ширшої текстуальності, яку відкрила постколоніальна теорія, хоча б тільки тому, що літературні дослідження мають справу радше з текстами, ніж з реальним світом. Відсутність дискурсу, який виявляв би посередницьку роль російської літератури в захисті російських імперських інтересів, нагадує ситуацію із західним дискурсом про «Орієнт» у XIX ст. У цьому зв’язку спадок соціалістичного реалізму є важливим чинником, який підкріплює опір усвідомленню російської колоніальної експансії та насильства. З часу створення Спілки радянських письменників 1932 р. соціалістичний реалізм був обов’язковим методом у художній літературі в Росії для двох поколінь письменників. Винятків було дуже мало, і вони не мали достатніх накладів у «самиздате», щоб впливати на використовувану мову та на способи розуміння, притаманні російській культурі. Як показано в розділі 5, зобов’язуючі норми соціалістичного реалізму неґативно вплинули на цілу низку тем, заторкуваних російськими письменниками, та на їхній словник. Вони вплинули також на дискурс, ускладнивши включення до нього постколоніальних критичних категорій. Соціалістичний реалізм, незважаючи на всі відмови від нього та зміни й оновлення, що відбулися з ним після смерті Сталіна, був гальмівною сорочкою, в якій тисячі письменників, промовців і журналістів утримували російську мову, — і російський спосіб мислення. За їхнього контролю цілі сфери людського досвіду зникли з мови, а отже, зі свідомості та з культури.

Словник російських письменників і критиків у питаннях, пов’язаних з національною лояльністю та сприйняттям росіян не-росіянами в межах російської імперії є навдивовижу простим, щоб не сказати примітивним. Будь-які критичні роздуми над витоками цих питань — взагалі, будь-які роздуми над утворенням понять — цілковито відсутні. Російські радянські письменники вводили в російську мову вкрай сентиментальне бачення росіян і їхньої лояльності через свої пісні, сценарії кінофільмів, повісті, поеми, п’єси та статті. За дуже нечисленними винятками російські інтелектуали застосовували роз’яснення цього спрощеного варіанта реальності, яке стабілізувало ситуацію. Російські політики постійно говорили про цей варіант реальності у своїх промовах і заявах, тим самим поновлюючи й посилюючи його вагу й значущість. Як наслідок, нині російський читач від народження опиняється в лінґвістичному та літературному середовищі, наповненому міфами, що звеличують державу, а російські письменники і надалі виражають поняття національного обов’язку за допомогою територіальних і колоніальних термінів. Сьогодні російська мова перебуває в такій фазі, коли вона виключає, органічно відштовхує самі концепції