Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий"

Тут до води було рукою подати, а пити нічого. Та ще й ніч. А вони від спраги не можуть заснути.

— Хочете, я розкажу вам казку? — Лисий подав голос.

— Хочемо, — першою озвалася Марічка. За нею висловили таке бажання й інші.

— Був такий чоловік на світі. Звали його Робінзон. На великому кораблі він плавав по морю.

— А що таке кораблі? — спитала Марічка.

— Кораблі — це такі великі човни. Люди на них плавали по морю. Зрозуміло?

— Зрозуміло. А шо таке поморю?

— Не «поморю», а «по морю». Море — це така вода без кінця й краю. Станеш на березі, дивишся, дивишся, а бачиш тільки воду. Як річка, але без другого берега. Зрозуміло?

— Зрозуміло. А як це — без другого берега?

Лисий замислився. В книжці також не було пояснення цього складного питання. Але прочитавши її, Лисий уже якось сам уявляв собі цю безкраю воду. Тільки от як це пояснити малим?

— Уяви собі річку, таку широку, що кілька днів на човні плистимеш і не допливеш до другого берега.

— А коли ж допливеш?

— А потім іще три дні, і вже допливеш.

— А пити цю воду можна?

— Ні, вона солона.

— А як це солона?

Лисий знову замислився.

— Знаєш, коли подряпаєш руку, на ранці виступає кров. Якщо її лизнути, то вона на смак солона. Зрозуміло?

— Так. А з кого ж це так багато крові, що й за кілька днів не допливеш?

Усі засміялися. Лисий втомлено зітхнув.

— Гаразд, на сьогодні досить казок. Давайте спати.

— Ти ж іше нічого не розказав…

— Завтра.

Запала тиша. Далеко відійти від вовкулачого сліду вони не могли. Не могли далеко відійти й від берегового лісу. Тут також можна було сподіватися будь-якої небезпеки. Але чомусь Лисий відчував, що ця ніч буде спокійною, що ніхто їх не потурбує. Буденно дзвеніли цвіркуни, десь далеко заходився в пісні соловейко. Земля ще зберігала денне тепло. Якби не спрага…

Здається, діти поснули.

— Ти не спиш? — тихенько спитала Леля, і Лисий зрозумів, що це до нього.

— Ні.

— Шо це за таку казку ти розповідав? Я й сама нічого не збагнула. Де ти її чув?

— Це з книжки.

— Де ти бачив книжку?

— У нашому селі. Вона зберігається в старовинній скрині, окутій залізом.

— І ти умієш читаць?

— Так.

— У вас усі уміюць?

Тепер Лисий помовчав. Брехати їй він не хотів. А якщо скаже, що тільки він, зразу виникне запитання, звідки, навіщо і так далі. А там недалеко до мети його подорожі.

— Це ти навмисно вивчився, шоб шось знайти в Руїні?

Як їй вдавалося так про все здогадуватися?

— Ти повинен знайти там книжку? — Леля пішла далі.

— Чого ти на мене образилася сьогодні? — запитанням на запитання відповів Лисий.

— Та… так.

— Ну скажи, чому?

— Просто ти буваєш такий нестерпний, коли відчуваєш себе героєм, таким непереможним переможцем… Усе знаєш, усе вмієш, не відповідаєш на запитання… — Вона помовчала. — Як от зараз. Ти таку таємницю вмієш зробиць на рівному місці… Я від тебе нічого не приховую. А ти все темниш і темниш…

Загалом вона мала слушність. І якби з цього й почала, Лисий, мабуть, розповів би їй усе про те, куди й чого він іде. Але оті її слова про героя… Це було несправедливо. Він не знав, що тут можна сказати, тому просто образився й замовк. Невже й справді він справив на неї таке враження? Чим? Коли? Коли не хотів говорити, що придумав перелітати через слід вовкулаків? Чи коли не хотів сказати, навіщо натер гадюку м'ятою? Але ж він тоді й сам не був певен, чи варто це робити, чи варто ризикувати.

Герой… А що, хіба він не врятував їй життя? Хіба він усіх їх не врятував? І не раз. А вона таке каже…

— Ти справді дуже багато для нас зробив, — знову Леля прочитала його думки. — І мене врятував, і всіх дітей. Без тебе я нічого не змогла б зробиць. Тільки сама загинула б…

«Ну от!» — подумав Лисий.

А Леля вела далі:

— Але ж і ти був не один! Чи вдалося б нам щось зробиць, якби Івась не вказав тобі, де вожак? Або якщо б Марічка не підказала ідею перелетіць через дорогу?..

«Ага. Ти ще про свої заслуги розкажи…» Втім, вона мовчала, і Лисий мусив сам собі визнати, що й вона рятувала йому життя, що вона, а не він, здогадалася, як перенести Марічку через дорогу. Не кажучи вже про те, що їй тепер значно важче, ніж йому. Безперечно, у нього дуже важке завдання, але якщо вдасться його виконати й повернутися… Зрештою, йому є куди повертатися. А їй! А дітям!

— Якшо не хочеш, можеш не казаць, куди йдеш. Можеш хоч уранці встаць і пайти. Ми тобі все одно будемо вдячні… Якби не ти…

Леля замовкла, і Лисий збагнув, що вона просто плаче й не хоче, щоб він по її голосу зрозумів це. Сліз він не виносив.

— Коли я йшов з села, — після паузи сказав він, — присягнувся, що нікому не розкажу куди й чого я йду. Це не моя таємниця. Я довіряю тобі. Але розповісти не можу. Розумієш?.. І не піти не можу. Я уявляю, як вам буде важко без мене…

— Він виправився: — Тобто не тому, що я такий герой, а просто… Просто. Але якщо я не піду, мої односельці загинуть. Вони на мене сподіваються… Мене два роки навчали — спеціально. Розумієш?

Леля мовчала.

— Чому ти мовчиш? То запитання сиплються, як мурашки, а то мовчиш…

Може, їй нічого сказати? Ні, їй напевне є що сказати. Вона ображена, тому й не хоче розмовляти.

— Ще вчора я сподівався, — знову він заговорив, — що як проминемо вовкулачий табір, я залишу вас у безпечному місці, сам піду далі. А коли… А якщо все буде гаразд, то заберу вас до себе в село… Правда, там теж нічого доброго немає. Інакше мене б не тільки не послали, а й не відпустили б нікуди…

— Чому ти не хочеш, щоб ми пішли з тобою? — запитання було несподіваним. Не тому, що така думка не спадала Лисому на розум, а тому, що він взагалі не чекав, що вона заговорить, що сама може таке запропонувати.

— Мені розповідали в моєму селі, — почав пояснювати Лисий, — яким небезпечним може бути шлях туди. А він виявився ще небезпечнішим. А… там, — хлопець усе ж таки не наважився вимовити