Читати книгу - "Федько у пошуках чупакабри"

— За що!? — схопився за головешку Федько. — Я хіба сам себе загубив!? — він насупився і почервонів усім тілом.

Сашко знітився. І дійсно, чого це він?

— Вибач! Дуже за тебе хвилювався! — пояснив Біленький.

— Ну, звісно. Якщо хвилюєшся — треба лупити по голові! — Вірус уже усміхався. — Гаразд! Забули!

— Згода! — підтримав Біленький. — Ну то що? Ходімо? До озера вже недалеко!

— Але без неї я не піду! — Федько кивнув на Нюру, яка спостерігала за всім, що відбувалося, готова дременути при перших же ознаках небезпеки. — Бона мені життя врятувала! — заявив Вірус і так поглянув на Чупакабру, що їй здалося, ніби земля задвигтіла під ратицями. По тілу її побігли мурашки, а серце забилось удвічі швидше.

— Ну то бери свою рятівницю з собою! Хіба проблема? — запропонував Професор.

— Тільки нехай поводиться гарно! — підтримав його Біленький.

— Хро-хро! — погодилась Чупакабра, радіючи, що її прийняли до спілки.

Павлуша промовчав, згадуючи із соромом, як не раз гилив у пацю камінцем. Марко зміряв її пильним оком, визнав право на участь в експедиції та підбадьорливо моргнув. Федько, проігнорувавши запрошення Біленького повернутися до рюкзака, вмостився на Нюрину спину, і команда рушила в дорогу.

Розділ 13

Озеро Чорне зустріло їх приємною прохолодою. Між деревами гуляв легкий вітерець, розганяючи нагріте на сонці повітря. Сосни шуміли своїми гілками, повнячи повітря терпким, смолистим запахом. Цвірінькали птахи. У траві пурхали між маленькими біленькими квіточками кольорові метелики.

Вода відкрилась несподівано. Вузенька стежка, якою прямували друзі, вивела їх на піщаний берег неподалік того місця, де зазвичай таборилися городяни. Єдина дорога, якою можна було проїхати машиною, виходила саме сюди. Там же, недалечко, лежав і острів Собачий, біля якого (судячи з карти Фотошопа) ховалися незліченні козацькі скарби. На березі було порожньо.

— А, я згадав! — просіяв Павлуша. — Нам у садочку колись розповідали, що тут і розкопки мали проводити! Все якісь дядьки животаті ходили, щось розглядали. Потім їм заборонили. Сказали, що тут радіаційна зона!

— Та ти що!? — злякався Маркіз і аж вуха зіщулив. Він озирався навкруги, шукаючи слідів радіації — наприклад, мертві тіла тварин та людей, які необачно забрели у це страшне місце. — Тоді навіщо ми сюди прийшли!?

— Щось ти загнув! — не повірив Павлуші Професор. — Звідки тут радіація? Чи, може, поблизу підпільний реактор закопали?

— Я загнув!? А оно дивись — таблички понатикані! — кивнув малий Барабаш.

— «Увага! Рекреаційна зона!» — прочитав Федько. — Що воно таке? Це дуже небезпечно? — засовгався він на Нюриній спині.

— Тьху на вас! — зареготав Біленький. «Рекреаційна» — це там, де відпочивають на природі! «Радіаційна»! — передражнив він Павла Віталійовича. — Наплів тут! Хоч зараз лягай і руки складай!

— Давайте скупнемося швиденько і підемо Фотошопа шукати. Спиною чую, що він десь тут! — запропонував Професор. Усі радо погодилися. Хлопці поскидали одяг і з вигуками захоплення пострибали у воду.

— Гей ви, скарбошукачі! — кинув їм услід Федько, злізаючи з Чупакабри, — будете так репетувати — всіх конкурентів розлякаєте! За ким тоді стежити?

Хлопці притихли. Вони трохи похлюпались і повиходили на берег. Купатися мовчки було не дуже цікаво. Маркіз, який цього разу теж по шию зайшов у воду, подався за ними. Тим часом Федько, влігшись коло Нюри, сонним поглядом дивився на озера, а паця, хоч як їй кортіло похлюпатись, мужньо терпіла спеку, боячись потривожити свого любого Віруса.

— Ну що? — сказав, одягаючись, Біленький. — Тепер на Собачий? Погуляємо, подивимось.

— А далеко звідси? — спитав Петрик, теж натягуючи футболку на вологе тіло.

— Та ні! — озвався Павлуша. — Метрів двісті! Он за тими трьома високими березами! — кивнув головою.

— Слухайте, хлопці! — примруживши око, мовив Професор. — А звідки це в сосновому лісі берези взялися!?

— Дійсно! — погодився Сашко. — А я навіть не задумувався, хоча бачив ці берези тисячу разів! Сказано — Професор, — з повагою поглянув він на товариша.

— Головне правило скарбошукача! — підняв пальця Професор. — Найцінніші скарби ховаються в людних місцях і неодмінно позначені орієнтиром, просто треба зуміти його розпізнати. Те, що відрізняється від навколишніх предметів!

— Ага! Це воно зараз людне місце! А коли козаки тут стояли — хтозна, яке було! — не погодився Біленький. — Хоча зараз воно якраз безлюдне, — додав він, кинувши оком по пустельному березі. — Але ці дерева реально випадають із картинки! Ходімо! Спочатку спробуємо нашого індійського друга знайти, а потім з березами розберезимося… тобто розберемося!

Друзі попрямували вздовж берега.

Федько знову їхав на спині у Нюри, відчуваючи себе падишахом верхи на слоні. Його задоволена пика аж мінилася від щастя. Та й Чупакабрі, здається, теж не було неприємно! Своя ноша не важка! І вона несла її гордо!

— Стоп! — несподівано голосним шепотом скомандував Сашко. Він ішов попереду, а тапер миттю сховався за стовбуром. — Там хтось є!

— Йог! Точно він! — просунув свою головешку Павлуша. — Я ж казав, що він тут увесь час риє!

— А що це з ним!? — вражено спитав Марко, пролазячи між ногами товаришів.

Рудий «індієць» Фотошоп дійсно був зовсім близько. І навіть не на Собачому! Якраз попід тими самими березами він маленькою саперною лопаткою щось викопував. А беручи це щось у руки, він щоразу прикладав його до грудей, потім цілував, промовляючи якісь незрозумілі слова, і тільки після цього клав у торбинку на поясі. Час від часу йог ставав на коліна, повертався обличчям до найближчої берези і кланявся, стукаючись лобом об коріння, яке випиналося над землею.

— Здурів! Я чув про таке! Ті, хто скарб знаходять, часто божеволіють. Від щастя! — зробив висновок Павлуша. — Ич! Яка пам’ять у нього! Без схеми риє, як екскаватор! Видно, не перший раз тут золото збирає! — зморщив носа малий Барабаш.

— Точно того! — покрутив пальцем біля скроні Професор.

— Мені покажіть!!! — голосно вигукнув Вірус, який за спинами хлопців нічого не бачив.

Він тупцявся по землі і аж зеленів від злості. Крило йому ще боліло, піднятися в повітря він не міг, а цікавість вирувала в ньому з дикою силою. Нюра, бажаючи йому допомогти, підсунула своє рильце Федькові під п’яту точку і різко змахнула головою. Правду кажуть: добрими намірами мостять дорогу до пекла…

Вірус підлетів у повітря, змахнув кілька разів крильцями, зойкнув, гепнувся на всипану сухою хвоєю землю і покотився просто під ноги Фотошопу. Той здригнувся з несподіванки й вирячився на невідому яскраво-зелену істоту. Тієї ж миті, гнаний інстинктом халати все, що летить або котиться, слідом за Федьком вискочив із голосним гавкотом Маркіз.

В індійців є божество Яма. Страшне і безжальне. Вони уявляють його зеленошкірою потворою, яка