Читати книгу - "Семеро підземних королів"

лихом. Песик невдоволено скавулів, але Фред міцно прив'язав його ременем до чемодана.

Діти рушили на пошуки. Фред розмотував клубок, дбаючи про те, щоб не порвати нитку. Хтозна, може, в цій тоненькій зеленій нитці, яку зсукала тітонька Кет, їхній єдиний порятунок?

— З великого грота було три коридори, — сказав Фред, — і ми пішли середнім. Добре, якби нам вдалося натрапити на один з бічних. Тоді б ми вийшли з печери…

Але така можливість виникла б тільки в тому випадку, якби бічні коридори з'єднувалися з середнім поперечними ходами. Але таких ходів не виявилося. Мимоволі довелося йти вперед.

Прохід, по якому рухалися діти, знову розширився і перетворився у велику круглу печеру. В її стінах зяяли кілька отворів. Який з них міг вести назовні?

Не випускаючи з рук клубок, Фред рішуче підійшов до одного з отворів і витяг з кишені шматочок крейди.

— Я позначатиму кожен прохід, де ми побуваємо, — сказав хлопчик і намалював на стіні хрест.

Дослідження почалося. Результати були невтішні. Кілька годин бродили діти у заплутаній мережі коридорів, але без будь-якої користі. Одні проходи закінчувалися глухими кутами, інші так звужувалися, що через них не можна було навіть пролізти, треті вели кудись углиб…

Якби не нитка і не крейдяні позначки, повсюдно залишені на стінах, діти давно б заблукали у цьому похмурому лабіринті. Повертаючись по своїх слідах, вони акуратно змотували нитку в клубок.

І ось, захекані, зморені, вони знову пішли коридором, де залишили свої речі. І раптом до них долинуло надривне гавкання.

— З Тотошком біда! — скрикнула Еллі.

Діти стрімголов кинулися вперед. Їхнім очам відкрилося страшне видовище. Тотошко змагався з десятком пацюків, захищаючи провізію. Три чи чотири пацюки валялися на землі, з чого було видно, якою відчайдушною була битва.

Побачивши дітей зі смолоскипом пацюки розбіглися.

— Як добре, що ми залишили песика стерегти речі, — сказав Фред.

— Так… Інакше — голодна смерть… — здригнулась Еллі.

Вона сіла на чемодан, і очі її наповнились слізьми.

— Еге, сестричко, плачеш? — вигукнув Фред і ніжно пригорнув її до себе. — Ти, яка пройшла такі випробування! Не падай духом, якось виплутаємося… У нас залишився ще головний вихід з круглої печери, ми його ще не перевірили, а саме він, напевне, найкращий…

Але дівчинка вже не могла ходити, ноги її вже не слухалися.

— Будемо лаштуватися на нічліг, — сказав Фред.

Він відкрив чемодан, дістав з нього частини човна, скріпив їх гайками і болтами. Вийшла довга парусинова байдарка.

— Зауваж, така, що не тоне! — похвалився Фред, поплескавши по надувних ящиках у носовій частині і на кормі човна. — Це твоє ліжко. Провізію і песика візьмеш до себе. Тотошко зігріватиме тебе й стерегтиме продукти.

— А ти?

— Моя куртка дуже цупка і тепла.

Скільки тривав сон, діти не знали. Їх розбудив гавкіт Тотошка: пацюки знову підкрадалися до їжі.

На сніданок Фред помітно зменшив порції їжі. Сам води він зовсім не пив, Еллі наповнив кришку від фляги, а Тотошці налив тільки півкришки.

Кожен смолоскип він розщепив складаним ножиком надвоє і міцно зв'язав їх.

— Знаєш, сестричко, — сказав Фред винуватим голосом, — я певен, що нас відкопають, і ми повинні дотягти до того часу.

Цей день діти перечекали біля завалу. Вони уважно прислухалися, чи не долинуть до них які-небудь звуки з іншого боку, але, на жаль! — навкруг було мертво і глухо…

Кілька разів діти самі починали кричати й стукати. Ніякої відповіді.

Збігло чимало годин, а потім Фред рішуче, сказав:

— Ні, Еллі! Сидіти тут і чекати допомоги — це загинути. Як бачимо, обвал надто великий, ми навіть не чуємо ударів кирки і лома, а я впевнений, що батько там зі своїми товаришами… — Голос хлопчика здригнувся, але він мужньо вів далі: — Хай у нас бодай один шанс зі ста знайти вихід, ми не повинні його упускати. Ходімо!

— Ходімо! — погодилась Еллі. — А що ми зробимо з чемоданом? Знову залишимо тут? Фред довго думав.

— Доведеться взяти з собою, — нарешті вирішив він. — Ноша важка, але ж це наші ліжка. Без них ми не проспали б у печері й години. І хто-зна, можливо, сьогодні зайдемо так далеко, що просто не зможемо повернутися сюди. Я понесу чемодан та провізію, а нитку розмотуватимеш ти.

— Навіщо нам нитка, коли з нами Тотошко?

— Тато велів ходити з ниткою і все! — сказав Фред. І знову бранці підземелля рушили далі, цього разу через головний вихід з круглої печери. У Фреда ще жевріла надія, що де-небудь цей хід поверне і виведе їх на поверхню землі, хай би і не в тому місці, де вони ввійшли. Але вони залишали позаду себе милю за милею, а прохід і не думав загинатися. То він розширювався, то звужувався (діти кожного разу з жахом думали, що їм не проповзти з громіздким чемоданом) то хід вів через великі й малі гроти…

І ось настав моторошний момент, коли нитка закінчилася. Це була тонка, міцна нитка, пам'ять про дім, і поки блукальці тримали її в руках, вони ще відчували якийсь зв'язок із зовнішнім світом. Отже останній зв’язок обірвався!

Що робити?

— Безглуздо повертатися назад, — сказав Фред. — Який сенс ходити по одному колу. Покладемося на крейду.

— А у тебе ще великий шматок? — запитала дівчинка.

— Я вчора надто щедро малював позначки, — зізнався Фред. — Але тепер буду ощадливіший. Писатиму так, аби тільки можна помітити.

Мандрівка тривала. Прохід усе знижувався, вів углиб. Значно потеплішало. Еллі вже не куталася так мерзлякувато в хустину, а Фред розстебнув куртку. Тільки Тотошко у своєму кожусі почував себе, як і раніше. Вологість повітря збільшилась, по стінах коридора текли струмені води, а на дні печери жебонів струмок.

Тепер уже дітям не загрожувала загибель від спраги, і вони досхочу напилися. Вода нагадувала мінеральну, вона шипіла бульбашками газу.

ЧОВЕН ЗНАДОБИВСЯ

е години зо три ходу — усе донизу и донизу — і мандрівники ступали у воді вже по кісточки. Ручай своїм веселим дзюрчанням розважав їх і відганяв похмурі думки. Для Тотошка ручай став надто глибоким, і Еллі взяла його на руки. Фред відібрав у неї сумку з провізією.

Тим часом потік ставав усе глибшим: вода досягла вже колін, добиралася до пояса…

— Стій! — сказав Фред, і Еллі зупинилась. — Я просто дурний. Несу чемодан, а чемодан повинен нести нас усіх.

— Ти хочеш зібрати човен? — зраділа Еллі, яка дуже втомилася на довгому шляху, хоча і не зізнавалася в цьому.

— Звичайно! — відповів хлопчик. — Тримай смолоскип.

Збирати