Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

дещо іншими питаннями. На середину десятиліття стало очевидним, що таборам СЛОНу, як і решті «звичайної» пенітенціарної системи, не вдалося впоратися із головним проголошеним завданням: стати самоокупними[157]. Насправді радянські концентраційні табори, як «спеціальні», так і «звичайні», не тільки не давали вигоди — їхні начальники постійно вимагали більше грошей.

У цьому Соловецький табір був схожий на інші радянські тюрми того часу. Ймовірно, на острові крайнощі жорстокості та благополуччя були виразнішими, ніж деінде, через особливості в’язнів і охоронців, однак ті самі вади були характерними і для інших тогочасних радянських в’язниць і таборів. Теоретично звичайна пенітенціарна система також складалася із трудових «колоній», пов’язаних із сільськогосподарськими підприємствами, майстернями і заводами, а їхня економічна діяльність також була погано організованою і неефективною[158]. В одному з інспекційних звітів 1928 року про один такий табір у сільському районі Карелії — 59 в’язнів, сім коней, дві свині, 21 курка — його автор скаржиться, що тільки половина в’язнів має ковдри; що стан коней поганий (одного без погодження з вищим керівництвом продали циганам); що коней постійно використовують для власних потреб охоронці; що жодна з табірних будівель не опалюється і навіть не утеплена — за винятком помешкання начальника табору. Що гірше, цей самий начальник проводив по три-чотири дні на тиждень поза табором; часто достроково звільняв в’язнів без відповідного дозволу; «вперто опирався» навчанню в’язнів агрономії; та відкрито висловлював своє переконання у «безглуздості» перевиховання в’язнів. Деякі в’язні жили в таборі з дружинами; дружини інших приїздили на тривалий час і зникали з чоловіками у лісах. Охоронці погрузли у «дріб’язкових чварах і пияцтві»[159]. Недивно, що 1929 року вища влада винесла місцевому карельському урядові догану за «неспроможність усвідомити важливість примусової праці як заходу суспільного захисту і його користі для держави і суспільства»[160].

Очевидно, що такі табори не приносили вигоди, і такими вони, як свідчать архівні дані, були від самого початку. Ще у липні 1919 року керівники гомельської (Білорусія) ЧК надіслали листа Дзержинському, вимагаючи 500 тисяч рублів термінової субсидії: будівництво табору там зупинилося через брак коштів[161]. Протягом наступного десятиліття різні міністерства і відомства, які змагалися за право контролю над таборами, продовжували свої чвари з приводу фінансування і повноважень. Для того щоб розвантажити в’язниці, періодично проголошувалися амністії — кульмінаційною стала велика осіння амністія 1927 року, приурочена до десятої річниці Жовтневої революції. З в’язниць «звичайної» системи було звільнено понад 50 тисяч осіб — переважно для того, щоб розвантажити переповнені тюрми і заощадити кошти[162].

На кінець 1925 року потребу «в кращому використанні в’язнів» усвідомили і на найвищому рівні. 10 листопада того року визначний більшовик Г. Л. Пятаков, який у різний час обіймав кілька важливих економічних посад, написав листа Дзержинському. «Я дійшов висновку, — йшлося у ньому, — що з метою створення найелементарніших умов для культури праці у певних районах необхідно створити поселення примусової праці. Такі поселення могли б зменшити переповненість місць позбавлення волі. ГПУ слід проінструктувати щодо вивчення цих питань». Далі автор наводить чотири регіони, що вимагають термінового розвитку, всі вони — острів Сахалін на Далекому Сході, район навколо гирла Єнісею на Далекій Півночі, казахські степи та район навколо міста Нерчинська в Сибіру — потім стали таборами. Дзержинський схвалив пропозиції і надіслав їх ще двом своїм колегам для подальшого опрацювання[163].

Спочатку нічого не відбувалося — можливо, через те, що сам Дзержинський невдовзі помер. Однак цей лист виявився передвісником змін. До середини 1920-х років радянське керівництво не мало певності стосовно того, що має бути головним завданням в’язниць і таборів: перевиховання в’язнів, покарання в’язнів чи вигода для режиму. Та поступово між численними установами, від яких залежала доля концентраційних таборів, почав вимальовуватися консенсус: в’язниці мають бути самоокупними. До кінця десятиліття безладний світ післяреволюційних радянських тюрем трансформується, з хаосу постане нова система. Соловецький табір стане не просто організованим економічним концерном, а також і моделлю, зразковим табором, який буде клонований багато тисяч разів по всьому СРСР.

Втім, навіть якщо у той час ніхто цього не усвідомлював, важливість Соловецького табору стає достатньо очевидною в ретроспективі. Пізніше, 1930 року, у промові на зборах Соловецької партійної організації місцевий начальник товариш Успенський проголосить, що «досвід роботи Соловецького табору переконав партію і уряд у тому, що система в’язниць у Радянському Союзі має бути перетворена на систему виправно-трудових таборів»[164].

Дещо з цих змін передбачалося вже на самому початку, як про це свідчить лист Пятакова Дзержинському. Однак методи нової системи — нові методи управління таборами, організації в’язнів і режиму їхньої роботи — було розроблено на самому острові. Можливо, в середині 1920-х років на Соловках панував хаос, але з цього хаосу постала майбутня система ГУЛАГу.

Принаймні почасти пояснення того, як і чому змінився СЛОН, знаходимо в одній особі — особі Нафталі Ароновича Френкеля, в’язня, який піднявся до одного з найвпливовіших соловецьких начальників. З одного боку, Солженіцин в «Архіпелазі ГУЛАГ» твердить, що Френкель особисто винайшов план харчування в’язнів відповідно до якості їхньої роботи. Як ми побачимо далі, ця вбивча трудова система, що за кілька тижнів руйнувала слабших, у майбутньому стала причиною незліченних смертей. З іншого боку, численні російські й західні історики висловлюють сумніви у важливості ролі Френкеля і відкидають численні історії про всемогутність Френкеля як чисті вигадки[165].

Насправді, ймовірно, що Солженіцин таки надає Френкелю аж надто великої ваги: в’язні раніших, досоловецьких таборів також згадують, що їм давали додаткові харчі за додаткову роботу, до того ж, у будь-якому разі, така ідея є у певному сенсі очевидною, і необов’язково винайти її мала якась одна людина[166]. Разом з тим архіви, що стали доступні недавно, особливо місцеві архіви Карелії — регіону, до якого територіально тоді належав Соловецький табір, — справді недвозначно вказують на важливість його ролі. Навіть якщо Френкель не розробив системи в усіх її аспектах, він знайшов шлях перетворення виправного табору на начебто ефективну економічну установу, і зробив він це у такий час, у такому місці і таким чином, що це, ймовірно, привернуло увагу Сталіна.

Не виглядає дивною і певна плутанина. Прізвище Френкеля згадується у численних мемуарах про ранні етапи розвитку табірної системи, і з них видно, що вже за життя ця особа була оповита міфами. На офіційному фото — чоловік, який спеціально удає з себе похмурого, у шкіряному кашкеті і з ретельно підстриженими вусами; один з мемуаристів