Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

Він зник між деревами, прямуючи до галявини, і знизу долинуло кінське іржання.

— Бачиш? — сказав циган. — Тепер бачиш? От і прогавив нагоду.

Роберт Джордан змовчав.

— Піду-но і я туди, — сердито сказав циган.

— Навіщо?

— Que va, навіщо. Подивлюсь хоча б, щоб він не втік.

— Чи може він узяти коня й проїхати низом?

— Ні.

— Тоді йди туди, де його можна затримати.

— Там Агустін.

— То йди побалакай з Агустіном. Розкажи йому, що тут у нас сталося.

— Агустін залюбки вб'є його.

— Тим краще, — сказав Роберт Джордан. — Іди розкажи йому все як було.

— А потім?

Я зійду вниз, на галявину, подивлюся, що він робить.

— Добре. Оце добре. — В темряві він не бачив Рафаелевого обличчя але відчував, що той усміхається. — От тепер я бачу, то ти хлопець завзятий! — сказав циган схвально.

— Іди до Агустіна, — сказав йому Роберт Джордан.

— Іду Роберто, іду, — відповів циган.

Роберт Джордан рушив між соснами до галявини, пробиваючись навпомацки від дерева до дерева. Там, на відкритому міті пітьма була не така густа, і, дійшовши до узлісся, він у світлі зірок побачив темні обриси прив'язаних коней, що бовваніли між ним і струмком. Він полічив їх — коней було п’ятеро. Роберт Джордан сів під сосною, обличчям до галявини, й замислився.

Я стомився, думав він. І, можливо, я міркую неправильно. Але моїм завданням є міст, і, поки воно не виконане, я не маю права даремно ризикувати собою. Звичайно, часом не піти на ризик там, де треба, — ще гірше, але досі я намагався не заважати природному розвитку подій. Якщо циган не бреше і від мене справді чекали, що я вб’ю Пабло, я повинен його вбити. Але я не був певен, що від мене цього чекають. Чужакові не слід убивати там, де потім доведеться працювати з людьми. Вбити можна, захищаючись, вбити можна, коли в загоні тверда дисципліна, але тут це було б дуже погано, хоч спокусу я мав велику і мені здавалося, що це найпростіший і найлегший спосіб. Але в цій країні все тільки здається легким і простим, і хоч я цілком довіряю цій жінці, та все ж не знаю, як поставилася б вона до такої крайності. Смерть у такому місці може видатися дуже гадкою страшною й брудною. Я не знаю, як би ця жінка поставилася до цього. Без неї тут не було б ні дисципліни, ні порядку, а з нею може бути дуже добре. Найкраще було б, якби вона сама вбила його, чи циган (тільки він не вб’є), чи вартовим Агустін. Ансельмо зробить це, якщо я попрошу його, хоч він і каже, що не любить убивати. Мені здається, він ненавидить Пабло, а мені вже довіряє і вірить, як посланцеві всього того, у що він вірить взагалі. Мабуть, тут тільки він та жінка вірять у Республіку по-справжньому; а втім, щодо цього ще рано робити висновки.

Коли його очі призвичаїлися до світла зірок, він побачив, що біля одного коня стоїть Пабло. Кінь раптом нетерпляче мотнув головою, потім знову почав скубти траву. Пабло поклав руку коневі на спину і, притиснувшись до його боку, переступав разом із ним, коли він відходив на всю довжину мотузки, поплескуючи його по шиї. Ці пестощі дратували коня, заважали йому пастися. Роберт Джордан не бачив, що Пабло робить, і не чув, що той каже коневі, але бачив, що коня він не відв'язує і не сідлає. Він сидів і стежив за Пабло, намагаючись дійти якогось рішення.

— Ти мій великий гарний конику, — казав Пабло в темряві до коня — гнідого жеребця з білою зіркою. — Ти мій білолобий красеню. В тебе шия вигнута, як віадук у моєму місті,— він зупинився. — Тільки ще дужче вигнута й гарніша. — Кінь скуб траву, шарпаючи головою вбік, бо його дратувала людина та її базікання.

— Ти не жінка і не дурень, — казав Пабло гнідому жеребцю. — Ох ти мій великий конику. Ти не жінка, схожа на розпечену кам'яну брилу. І не дівча із стриженою головою, незграбне, мов щойно народжене лоша. Ти не образиш, і не збрешеш, і завжди розумієш. Ох ти мій конику, кониську ти мій!

Робертові Джордану було б дуже цікаво почути, що говорив Пабло гнідому жеребцеві. Але він не почув, бо, переконавшись, що Пабло прийшов сюди лише доглянути коней, вирішив, що вбити його зараз було б помилкою, а тому підвівся з землі й пішов назад до печери. Пабло залишився на галявині й ще довго говорив до коня. Жеребець нічого не розумів і тільки з інтонацій догадувався, що це пестливі слова, але він цілий день стояв у загороді, зголоднів, йому кортіло обскубти всю траву довкола, і людина дратувала його. Нарешті Пабло переніс припону в інше місце і знову став біля коня, але тепер уже мовчки. Кінь пасся далі, задоволений, що людина більше не заважає йому.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Роберт Джордан сидів біля вогнища на табуретці, оббитій невичиненою шкірою, і слухав, що говорить жінка. Вона мила посуд, а дівчина, Марія, витирала його і, стаючи навколішки, складала у видовбаній в стіні ніші.

— Дивно, — сказала жінка. — Чому Ель Сордо не прийшов? Він мав тут бути ще годину тому.

— Ти посилала по нього?

— Ні. Він сам приходить щовечора.

— Може, йому ніколи. Має якесь діло.

— Можливо, — сказала вона. — Якщо не прийде, треба буде завтра піти до нього.

— Атож. А це далеко?

— Ні. Приємна прогулянка. Мені вона потрібна, я засиділася.

— Можна, я теж піду? — спитала Марія. — Можна, Пілар?

— Можна, красунечко моя, — сказала жінка, потім повернула своє широке обличчя до Роберта Джордана. — Правда, вона гарненька? — спитала вона Роберта Джордана. — Що ти скажеш про неї? Трохи захуда?

— Мені подобається, — сказав Роберт Джордан.

Марія налила йому в кухоль вина.

— Випий, — сказала вона. — Після цього я здаватимусь тобі ще вродливішою. Треба випити багато вина, щоб я здавалася вродливою.

— Тоді я більше не питиму, — сказав Роберт Джордан. — Бо ти мені вже й так вродлива, і не тільки вродлива.

— Ось як треба говорити, — сказала жінка. — Ти говориш як справжній чоловік. А яка ж вона ще?

— Розумна, — невпевнено сказав Роберт Джордан.

Марія пирснула, а жінка сумно похитала головою.

— Як добре ти почав, доне