Читати книгу - "Сад спочилих котів"

«Піти шляхом самогубства — означає зробити себе заручником якоїсь замкненої системи»; ми розмовляли… «Натомість жити — це завжди залишатися відкритим до системи чи систем, зберігати готовність до змін…» Не знаю: хіба людина не може відмовитися від відкритої системи разом із життям? Переступити по той бік каяття, відкритості та свободи? Хіба ця границя, яка знищує свободу, не долається з дією?) Краб (не показав мотиву. Можливо, тому, що він не людина. «Зневажену честь», за висловом Джюнейта, чи «агресивність», якщо глянути неупередженим зором, не можна вважати мотивом… Нам важко зрозуміти навіть людей) корчиться від болю, зграя сколопендр, схожа на велетенське розпорошене серце, що б’ється, тепер роздирає його на шматки. Власне, так це бачимо ми. Зрештою, краб, напевне, буде розтерзаний.

Джюнейта не лякає, що також може перетворитися на здобич для сколопендр.

Він зривається з місця; мерщій вихопивши краба з води, роздирає його сам, розчавлює, топче голими п’ятами.

Роздирає, розчавлює, викидає у воду. Джюнейт. І його краб. Сколопендри знову наїдяться, проте їхні війни або розваги закінчено. Щонайбільше вони тепер гризтимуться між собою за ласий шматок.

Клішню Джюнейт залишає собі на згадку.

* * *

Отаке оповідання про клішню на дні чорної металевої скриньки у формі краба.

1973/1975

5

Фільм замінили. Після кінотеатру я вирішив пройтися до цукерні та поласувати морозивом. Як тільки там з'явився й він, я повернувся в готель і ліг.

Наступного ранку я оглянув решту місць, вартих уваги, легенько перекусив у невеличкому ресторанчику та подався в саду що розкинувся позаду старого палацу — відвідати його рекомендували в путівниках. Як у них і розповідалося, тут було три джерела, дугоподібні алеї та велика водойма з фонтаном. Потім я трохи посидів під деревом, почитав книжку. Мимохіть заснув.

Той приглядався до мене з-за дерева. Воно росло навпроти. Начебто дуб. Проте я не міг достеменно визначити, бо дивився на стовбур, а листя росло надто високо, або ж не міг спросоння розплющити очей.

Він не всміхався, він відверто реготав, вийшовши з-за дерева та простуючи до мене. Зелені очі палахкотіли. З кутика вуст звисав пожовклий колосок. Підійшовши, він увіткнув колоска мені у волосся та присів навпочіпки. Вряди-годи він скубав рукою бадилину, яку жував. Зелена сорочка — розстебнута. Серед чорного волосся на кінці ланцюжка звисала роз’їдена срібна фігурка хорта

  або ж козулі

  або якоїсь іншої тварини, яка сиділа, підібгавши

  довгі ноги.

Здогадавшись, що я дивлюся на нього, він знову зареготав. Відтак почав вибирати зі штанів колючки реп’яхів.

— Тут навіть у водоймах видно невпинну течію, що я найдужче люблю в цьому саду, — озвався він.

Вітру тут не було. Наче не шелестіло й листя, і трава. Все буцімто зеленіло. Жовтий колір ще не добрався до цього саду.

Він ніби цитував напам’ять фразу з путівника, що його я читав перед тим, як прийти сюди:

«У середині вісімнадцятого сторіччя майдану перед старим палацом почали надавати нинішньої форми, тоді ж у саду позаду палацу було створене поле для гри „переселення“».

«Зважаючи, що відповідно до одного із правил гри — обов’язкова присутність володаря перед ворітьми палацу в ролі судді, — то до його тильної стіни прибудували спеціальний балкон, де той мав сидіти…»

Цих слів у путівнику не було. Можливо, я читав їх, але забув. Тільки його голос залишався тим самим голосом, яким він вечір тому в кав’ярні розповідав мені

  почав розповідати

  про гру. Холодним, так ніби читав із книжки.

Але те, що він казав цього разу, я раніше не чув.

— Гра й досі грається. Не перед двохсотрічним палацом, однак навпроти нього. Цього поля ви ще не бачили. Хоча ви й не приєднаєтеся до гри, але що якби побачили

Я ніби й не пам’ятав, як гнівався на нього та уникав з учорашнього вечора. Я слухав його й усміхався. Єдине, на що спромігся — це не бовкнути: «Я приєднаюся до гри».

Отож підвівся та пішов, навіть не озираючись. Прямо до того місця, де, як на мене, і мало бути поле для гри. Трохи пройшовшись, я раптом опинився на величезній галявині. Поле було меншим, ніж я уявляв. Заокруглені ігрові клітини — завдовжки всього-на-всього в широкий крок. У напрямку до центру вони зменшувалися. Я пройшовся далі й зупинився на чорній мармуровій клітині посеред другого ряду. На місці пішака. Коли ж підвів голову, той стояв навпроти, у півколі на самому краю, на місці ферзя.

— Ви затято опиралися, але таки потрапили в гру.

Я вп’явся у нього очима. Більше ми не всміхалися.

Потім я повернувся та знову ліг під деревом.

Коли прокинувся, довкола сутеніло.

Казка п’ята

Сонцезар дощовитого міста

Асли, на шостому році життя

Худий та миршавий, охлялий чоловік стояв у вікні. Вікно зачинене; шибу розписала вода. Чоловікове обличчя — задумливе-задумливе. Задерши догори голову, він дивився на небо. Хоча навряд чи там щось розгледів би.

Там — анічогісінько. Адже цей край щодня, щоночі, щоранку, щовечора заливають дощі. Не вщухають ні на мить, і не періщать, і не мжичать, не знають упину — мов довгі ниті, падають дощі. То що побачиш, що розгледиш у ні на йоту незмінному темно-сірому небі?

Завдяки дощам асфальт на проспектах і бруківка на вулицях аж блистіли, стіни будинків завжди стояли чистенькі, але дедалі темнішали, із віконних рам та кутків опускалися додолу накреслені кіптявою вуса, та черепиця на дахах вилискувала, ніби полірована. Садки стояли зелені, але самі не свої — дощі та дим із коминів осідали прямо на цю зелень.

Мешканці цього міста від народження до самої смерті знали лише один-єдиний колір і моря, і неба. Тільки від мандрівців, котрі побачили світу, вони дізнавалися, що небо може бути синім — хай воно світле, хай темне, а таки синє — і море в гармонії з ним може набирати всіх уявних відтінків, від темно-синього до світло-зеленого, навіть бути червоним, жовтим та бузковим. Тим паче, як вони розповідали, в інших краях над небосхилом цілими днями яскраво світить якесь жовте — жовтаве, біле, червонувате — сонце. А ночами на небі сяє місяць і міріади різних зір. Люди ж, які не вибиралися з цього міста, ніколи не бачили ні сонця, ні місяця, ні зір… Щоправда, вони вчили в школі, що сонце дає світло впродовж дня. Одначе їхні дні були такі ж сірі, як і небо, як і море, чи правильніше: темно-сірі, свинцеві.

У