Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

«Матеріальна жадоба — це ще не все. Існують нематеріальні ідеали, які варто розглянути». «Я зізнаюсь, мені соромно, що ми маємо величезну мережу залізниць у той час, коли мексиканський народ перебивається лише однією чи двома неповноцінними гілками». «Теорія економічної самодостатності давно померла. Неможливо, щоб серед голодуючого світу квітла якась одна країна».

Даґні подумала, що «Таґґарт Трансконтиненталь» стала на ноги ще задовго до її народження; тоді рахували кожну рейку, кожен шип, долар, — і всього цього катастрофічно бракувало.

На тому ж засіданні йшлося про ефективність мексиканського уряду, який чудово контролює ситуацію, і про те, що Мексика має велике майбутнє і вже за кілька років перетвориться на серйозного конкурента. «У Мексиці є дисципліна», — заздрісно казали представники Ради директорів.

За допомогою недомовок і невизначених натяків Джеймс Таґґарт дав зрозуміти, що його друзі у Вашингтоні, яких він так ніколи і не назвав, хочуть бачити в Мексиці залізницю; мовляв, це посприяє у справах міжнародної дипломатії, а добра воля і світова опінія цілком виправдають інвестиційні зусилля «Таґґарт Трансконтиненталь».

Директорат проголосував за лінію «Сан-Себастьян», постановивши виділити на неї тридцять мільйонів доларів.

Покинувши кабінет, в якому відбувалося засідання, і вдихаючи надворі чисте прохолодне повітря, у своєму спусто-шеному мозку Даґні чула тільки два слова: «Забиратися звідси!.. Забиратися звідси».

Вона приголомшено вслухалася в себе, бо досі ідея покинути «Таґґарт Трансконтиненталь» була немислимою. Даґні вжахнулась, але не від самої цієї думки, а від її продовження; гнівно хитнула головою і сказала собі, що тепер вона буде потрібна залізниці більше, ніж будь-коли.

Двоє директорів подали у відставку. Звільнився також віце-президент виробничого відділу. Його місце посів приятель Джеймса Таґґарта. Сталеві рейки поповзли мексиканською пустелею, натомість через зношеність колії було обмежено швидкість руху поїздів по «Ріо-Норте». На курній ґрунтовій центральній площі мексиканського селища постає оздоблений мармуром і дзеркалами залізобетонний вокзал, натомість на «Ріо-Норте» зміщується рейка і летить під укіс вантажений нафтою ешелон, перетворюючись на гору обгорілого брухту. Елліс Ваятт, не чекаючи рішення суду про те, що на аварію, як стверджував Джеймс Таґґарт, була воля Божа, переводить усі свої вантажоперевезення на «Фенікс-Дюранґо», непримітну маленьку залізницю, яка боролася за існування, а тому мала майбутнє.

Це був поштовх, який вивів «Фенікс-Дюранґо» на високу орбіту. Відтоді ця залізниця зростала разом із «Нафтою Ваятта», чиї заводи поставали у довколишніх долинах. Щомісяця додавалося по кілька кілометрів рейок, що линули крізь ріденькі поля мексиканської кукурудзи.

Даґні було тридцять два роки, коли вона повідомила Джеймсу Таґґарту, що збирається у відставку. Останні три роки вона самотужки керувала виробничим відділом без посади і повноважень. Її виснажили години, дні й ночі гніву, згаяні на те, щоб виправити наслідки «господарювання» Джимового друга, чинного віце-президента. Він не мав власної політики, всі рішення підказувала йому Даґні, але, навіть приймаючи їх, чоловік докладав усіх зусиль, щоб унеможливити виконання. Вона поставила братові ультиматум. Він зойкнув:

— Але ж, Даґні, ти — жінка! Жінка — віце-президент виробничого відділу? Це нечувано. Рада цього навіть не розглядатиме!

— Тоді я йду, — відповіла вона.

Даґні не планувала свого подальшого життя. Опинитися поза «Таґґарт Трансконтиненталь» — це все одно, що ампутувати обидві ноги. Вона вирішила: пан або пропав.

Ніколи так достоту і не зрозуміла, чому правління одностайно проголосувала за її призначення.

Вона власноруч завершила лінію «Сан-Себастьян». Коли взялась до роботи, будівництво тривало вже три роки, а прокладено було лише третину дороги, хоч витрати перевищили суму, заплановану на всю лінію. Даґні звільнила Джимових друзів і знайшла підрядника, який за рік усе зробив.

Гілка «Сан-Себастьян» функціонувала. Проте з-за кордону не загуркотіли поїзди, навантажені мідною рудою. Лише поодинокі вагони вряди-годи сповзали з гір Сан-Себастьяну. Франциско д’Анконія казав, що копальні досі перебувають у процесі розробки. «Таґґарт Трансконтиненталь» стікав кров’ю.

Зараз вона сиділа за столом у кабінеті, як сиділа протягом багатьох вечорів, намагаючись розгадати ребус: які гілки і на скільки років здатні зарадити залізниці.

Оновлена лінія «Ріо-Норте» здатна була врятувати всі решту. Вивчаючи аркуші з даними, що прогнозували дедалі суттєвіші втрати, вона не думала про тривалу безглузду агонію мексиканської авантюри, а згадувала телефонну розмову:

— Генку, можеш нас урятувати? Чи міг би ти виготовити нам рейки у найстисліші терміни та в найдовший можливий кредит?

— Звісно, — тихо і спокійно відповів Ріарден.

Цей спогад допоміг їй зосередитися. В неї з’явилася точка опори; те, на що можна було розраховувати.

Джеймс Таґґарт увійшов у приймальню Даґні, зберігаючи дещицю впевненості, яку півгодини тому відчував у барі серед своїх приятелів. Та коли відчинив двері її кабінету, твердість кудись випарувалася, і до столу своєї сестри він уже підступався, мов хлопчисько, який наробив шкоди і чекає тепер на суворе покарання.

Даґні схилилася над паперами, в світлі лампи вилискувало скуйовджене волосся, а біла блузка вільними складками спадала від плечей на худорляве тіло.

— Чого тобі, Джиме?

— Що ти намагаєшся утнути на колії «Сан-Себастьян»?

Вона підняла голову.

— Утнути? Тобто?

— Який там у нас графік і що за потяги?

Вона засміялася: весело і трохи стомлено.

— Джиме, бодай іноді варто читати звіти, що лягають тобі на стіл.

— Про що ти?

— Про те, що ми їздимо за цим графіком і на цих поїздах уже три місяці.

— Один пасажирський потяг на день?

— Зранку. І один товарний увечері.

— Боже милий! На такій важливій гілці?

— Ця важлива гілка не здатна окупити навіть ці два потяги.

— Але мексиканський народ сподівається від нас справжньої допомоги!

— Я в цьому не сумніваюся.

– Їм потрібні потяги!

— Навіщо?

— Щоб… Щоб допомогти їм розвинути вітчизняну промисловість. Як, на твою думку, вони розвинуться, якщо ми не забезпечимо їх транспортом?

— На мою думку, вони не розвинуться.

— Це лише твоя приватна думка. І яке ти маєш право самочинно змінювати графіки? Самі лише поставки міді покриють усі витрати.

— Коли?

Він подивився на сестру. Його обличчя демонструвало втіху людини, яка має нагоду сказати щось ущипливе.

— Сподіваюся, ти не сумніваєшся в успіху мідних компаній, якими керує Франциско д’Анконія? — він урочисто наголосив на імені, спостерігаючи за нею.

— Нехай він твій друг, але… — повільно почала вона.

— Мій? Я думав, він твій друг.

Вона спокійно відповіла:

— Уже десять років, як не мій.

— Ой, як погано… Він же один із найрозумніших підприємців на Землі, не провалив жодної справи… Я, звісно, про бізнес. До того ж, вклав у ті копальні купу власних мільйонів.