Читати книгу - "Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років"

Пушкін, бідний російський поет, зринав у побуті західноукраїнських пересічних споживачів значно частіше, ніж того могли сподіватися інтелігентні апологети «їхнього всього» в Росії. Пушкін у нас мив тарілки, робив домашню з алгебри, сапав грядки і просто виконував усе те, що нормальній дитині було виконувати в падло.

Так от. Про Пушкіна ми з сестрою думали тільки тоді, коли він зринав із татових вуст: «А взуття хто поскладає — Пушкін?» Ми уявляли собі, як чорні бакенбарди пораються в нас у коридорі. Але скільки не зітхай, бакенбарди самі не з’являться — береш ганчірку, протираєш полиці, складаєш взуття. І, що найсумніше, — жодних бонусів. Просто субота є субота. І в суботу, будь ласкавий, прибирай. І якщо в школі всі ставили іншим у приклад мене, бо відмінниця, тут все було навпаки. Мама ставила мені в приклад тупеньких, але рухливих і роботящих дітей, як-от Оксана Наконечна. А на мене мама казала:

— Рохля. Ти все мені на зло робиш, щоби більше не просила, да?

Я вже була звикла до того, що я рохля. Навіть в дзеркало на себе спокійно дивилася і на фотки, де я стою, чорно-біла і грузна, і тримаю за руль пластикову машинку, явно задебільну для мого поважного восьмирічного віку, і дві прядки рідкого волосся прилипли до спітнілого великого лоба. Дивлюся спокійно і думаю: «О! Рохля».

Але так, щоби на зло, то нє. Мама, звісно, могла мені ставити в приклад роботящу Оксану Наконечну, котра, завидівши чудо техніки, наш пилосос (у них ще не було), могла за двадцять хвилин пропилососити нам усю квартиру. Вдячна за чудо потриматися за Чудо… Чим я свідомо користалася. Якщо хоче людина попрацювати, хто ж безсердечно стане відбирати в неї право на працю?!

— Ти як твій тато! — не вгавала мама. — Керовніки. Лиш би самим нічого не робити й іншими командувати.

Насправді командувати в мене не виходило навіть самою собою. І якщо на свята, за маминими словами, Оксана Наконечна швиденько все прибирала і бігла гуляти, то я була, як би то сказати, трохи не тої комплекції. Бігти — задача непосильна. Забагато в мені було кілограм і власної гідності. Відповідно, прибирати швидко я не могла. Бо була естетом. Сиджу, бувало, перед етажеркою триповерховою — внизу складені найменш красиві й зовсім нелюбимі ґумові надувні пупси, конструктори в коробках і вкрадений у когось надворі пластмасовий стаканчик — це Пекло. Вище йде наш, земний Світ — ляльки, їх столики і шафки. Сидять, чай собі п’ють, одяг одна одній показують. А зовсім нагорі, де небожителі, стояло все найкрасивіше — нові іграшки, м’які звірі (ляльок я ненавиділа, звірів любила) та інші гарні предмети, що не піддавалися класифікації. Тут в мене Рай. Ну і зрозуміло, що цілий Світ триповерхової етажерки так запросто й остаточно не укомплектувати — весь час потрібне дизайнерське втручання Вищого Розуму. Мого — у цьому випадку.

Так що таке… А мама на цю містику реагувала скакалкою. Тобто скакалкою мені по дупі. Хтось їй сказав, що то каталізатор. А я ні фіга. Сиджу собі, складаю жителів трьох світів, співаю тужливих народних пісень і мрію, що через відкрите вікно почують мене якісь заїжджі журналісти з телебачення і прийдуть до мене брати інтерв’ю на четвертий поверх. Як, спитають вони, вам вдається так доладно розкладати ваші іграшки і так особливо співати?..

Лише на неї, спасенну «особливість», я й сподівалася. Бо інакше шансів не було ніяких — голос у мене не дзвенів дзвіночком, а гудів трубочкою, в яку запхали ту саму ганчірочку, що я нею стелаж недовитирала. Тож ніколи, ніколи мене не ставили ні солісткою в хорі, ні ведучою на урочистих заходах — дарма що мала добрі дикцію і слух. Пхали мене до тих голосів, де не вистачало «тримальників партії». Або де конче треба когось низького, баритонного, а хлопчики тоді ще, до мутації голосу, пищали так, що мати Василева…

Карпа. Будеш третім голосом.

А то й четвертим. Одного разу п’ятим. Хоча я й першим могла завити не гірше від Лари Процючки, якщо постаратися. Тільки ж однаково, перший голос — це для красивих худих білявок, на гірший випадок — світло-русявок із цибатими ногами і витріщеними красивими очима (як у Лари Процючки). А я яка — подивіться на фотографії з машинкою, змінилося небагато. Гірка моя доленька. Але в принципі завжди потай вірилося, що мій унікальний талант тримають теж на Чорний День…

Коли мав прийти Чорний День, ніхто точно не знав. Але ніхто й не сумнівався в його невідворотності: прийде стопудово. І тим, хто до нього не підготувався, будуть тапки. Галя їм настане. Не моя сестра, а справжня галя — гаплик іншим словом. Отже, треба готуватися. Недоспати, недоїсти, але підготуватися достойно.

Хоча, може, такими серйозними категоріями ми з сестрою й не керувалися, зажучуючи привезені батьками з Польщі й Чехії цукерки й шоколадки.

— Діти, а куди то ви понесли? — дивувалася кондитерським недоїдкам мама.

— На чорний день ховати, — діловито відказувала Галя. Їй усе, що я пояснила і обґрунтувала, видавалося безапеляційно важливим, апріорі зрозумілим дорослому світові, послом якого я була.

— Вкуси себе за язик! — лякався тато. — Не дай Боже нам такого дочекатися.

Ми пильно дивилися в очі батькам і впевнено продовжували свою траєкторію до розкладної тахти. Саме там, в дірках під внутрішньою оббивкою, ми й складали наше все на Чорний День.

— Ку-бі-кі-ру-бі-кі, анас-та-сія! — любила співати Галя. Співала вона це багато-багато разів підряд, як мантру. І тільки коли до її куртуазної мелодійки підключалися по черзі ми з мамою (наші голоси зливалися, і вона не надто помічала інтервенцію, бавлячись далі зі своєю довговолосою — дика рідкість для радянських ляльок — Золушкою), а згодом і тато (його спів, на октаву нижчий, не помітити було неможливо): — Ку-бі-кі-ру-бі-кі, а-нас-та-сія! — Галя замовкала і плакала.

— Шо, стидно? — зловтішалася я. — Та бо шо таке дурне співати?

Хоча насправді соромно мало би бути татові. Бо як він, такий великий і таким грубим голосом, міг співати таку дурню?!

Ще серед Галіних хітів була пісня про «на марском пісочькє я Марусю встрєтіл». Точніше, та її частина, що починалася зі слів «да-да-да-да-да-да-да, в розавих чулочках, да-да-да-да, да-да-да-да…»

— Італія в карсєтє! — переможно