Читати книгу - "Бігуни"

в’язниці на три з гаком роки, коли капітан уплутав цілу свою команду в контрабанду контейнера цигарок і великого ящика кокаїну. Але навіть у в’язниці в далекій країні Ерика не полишали море й кити. В тюремній бібліотеці він знайшов одну-єдину книжку англійською мовою, яку, певно, залишив котрийсь із в’язнів багато років тому. То було старе видання з початку століття, з крихкими пожовклими сторінками, з численними слідами щоденного життя.

Отже, Ерик понад три роки (що й так було не надто суворим вироком, коли зважити, що за законом, чинним сто морських миль далі, йому загрожувала б шибениця) задурно відточував мову, така собі англійська для знавців, літературно-китобійний і психологічно-мандрівний курс із одним підручником. Гарний метод, не розпорошує. Через п’ять місяців він уже міг цитувати з пам’яті пригоди Ізмаїла й говорити, як Ахав, що справляло йому особливу приємність, адже то було найприродніше для нього мовлення, воно пасувало йому, наче зручне вбрання, дарма, що чудне й старомодне. Яке щастя, коли така книжка в такому місці трапляється такій людині. Це явище, відоме психологам подорожі під назвою «синхронність». Доказ того, що світ має сенс. Що в цьому красивому хаосі геть усе пов’язують нитки значень, мережі чудної логіки, а коли хтось вірить у Бога, тоді примхливі папілярні лінії Його перста. Так собі гадав Ерик.

Отож в екзотичній в’язниці, де було важко дихати через тропічну задуху, а туга й тривога розпікали розум, Ерик поринав у читання цієї книги, перетворювався на її закладку і почувався цілком щасливим. Без цього роману він не витримав би ув’язнення. Його співкамерники — контрабандисти, як і Ерик, — часто наслухали, як він читає, і небавом самі піддалися чарам китобійних пригод. Було б не дивно, коли б вони, вийшовши на волю, далі зглиблювали історію китобійного промислу, писали дисертації на тему гарпунів та оснащення вітрильників. А найталановитіші досягли б найвищого рівня втаємничення — вдалися б до клінічної психології й вивчали б усілякі персеверації. Траплялося, що всі троє братиків-співкамерників — моряк з Азорських островів, матрос-португалець та Ерик — говорили один до одного власним арґо. Кожен на свій лад описував дрібнотілих вузькооких охоронців.

— Сто чортів! То він чолов’яга хоч куди — наш старий! — вигукував, наприклад, моряк з Азорів, коли один із них передавав їм до камери пачку вологуватих сигарет.

— Еге, і я такої гадки. Давай-но ми його благословимо.

Їм було добре так, бо кожен свіжопідселений на початку мало що розумів, отже, ставав їхнім чужим, що створювало ілюзію суспільного життя.

Кожен мав свої улюблені уривки, які вечорами ритуально зачитував, а інші закінчували речення хором.

Але головною темою їхніх розмов, які точилися щораз досконалішою мовою, були море, подорож, далекий берег і вода, якій довіряєш себе. Вода, як вони з’ясували під час кількаденної дискусії, гідної досократівських філософів, — то найважливіша стихія на земній кулі. Вони вже планували маршрути, якими попливуть додому, готувалися до краєвидів, що їх бачитимуть дорогою, складали подумки тексти телеграм до рідних. З чого вони будуть жити? Сперечалися й висували розмаїті ідеї, але насправді весь час крутилися довкола однієї теми, зачаровані, заражені, інфіковані (хоча ще й не свідомі цього) самим фактом існування чогось такого, як білі кити. Відомо, що деякі країни все ще виловлюють китів, і хоча ця справа вже далеко не така романтична, як її описував Ізмаїл, важко уявити собі щось краще. Кажуть, японцям потрібні люди. Куди там трісці чи оселедцям до китів... Як ремеслу до мистецтва.

Тридцять вісім місяців — досить часу, щоб узгодити всі подробиці майбутнього життя, обговорити їх детально, пункт за пунктом. Серйозних суперечок не бувало.

— Годі! — гримів Ерик. — Ти не забувай, що я сказав тобі про твої торговельні судна, і не дратуй мене, чуєш? Не хочу я слухати про них. Та давай уже порозуміємось. Я тобі показав одним краєчком, що воно таке китобійний промисел. Ти ще й тепер хочеш найматись до нас?

— Та що ти бачив у цьому світі? — кричав у відповідь Португальський Моряк.

— Я переплив уздовж і впоперек Північне море, мені й Балтійське не чуже. Атлантичні течії знаю, як власні жили...

— Надто ти самовпевнений, братику.

Щось же треба говорити.

Десять років — рівно стільки тривала Ерикова дорога додому, і він, без сумніву, пройшов її краще, ніж його побратими. Повертався кружними шляхами, периферійними морями, найвужчими протоками й найгостиннішими бухтами. Він уже облизував у гирлах рік відкриті морські води, вже вербувався на корабель додому, коли раптом виринала якась нова оказія, здебільшого в якомусь цілком протилежному напрямку, і, мить поміркувавши, він переважно схилявся до старого як світ аргументу, що Земля кругла, тож яка різниця, в якому керунку рухатися? Це, зрештою, зрозуміло: для того, хто походить з нізвідки, кожен рух є поверненням, адже ніщо не вабить до себе так, як пустка.

Усі ці роки він працював під панамським, австралійським та індонезійським прапорами. На чилійському вантажному судні перевозив японські авта до Штатів. На південноафриканському танкері пережив кораблетрощу біля берегів Ліберії. Перевозив робітників із Яви до Сінгапуру. Захворів на жовтяницю і лежав у каїрському шпиталі. Коли в Марселі йому зламали руку в п’яній бійці, він на кілька місяців кинув пити, щоби в Малазі напитися до нестями і зламати другу.

Ми не переповідатимемо подробиць. Нас не цікавлять Ерикові придибенції на морських шляхах. Ми воліємо супроводжувати його, коли він сходить на берег цього згодом ненависного йому острова й отримує роботу на маленькому примітивному поромі, що курсує між острівцями. Узявшись до цієї принизливої, на його думку, справи, він схуд і якось погас. Густа засмага з його обличчя зникла назавжди, лишивши по собі темні плямки. Скроні посивіли, зморшки зробили його погляд проникливішим і гострішим. Після цієї ініціації, що боляче вдарила по Ериковому самолюбству, його перевели на відповідальнішу ділянку — тепер його пором сполучав острів з материком, він не був припнутий жодним канатом, а широка палуба вміщала шістнадцять легкових авт. Робота всякчас забезпечувала йому копійку, медичне страхування й спокійне життя на цьому північному острові.

Він прокидався щоранку, мився в холодній воді й розчісував пальцями сиву бороду. Потім надягав темно-зелений мундир спілки «Об’єднані Пороми Півночі» й пішки чимчикував до порту, де причалив звечора. Через мить хтось із наземної обслуги, Роберт чи Адам, відчиняв ворота, і перші авта починали шикуватися в чергу, щоби по залізній рампі в’їхати на Ериків пором. Місця вистачало всім, траплялося, що пором був порожній,