Читати книгу - "Балаган, або Кінець самотності"

Через тиждень після нашої пригоди до мене завітав Мушарі й повідомив про близький від'їзд Елізи. Адвокат визнав, що вкрай розгубився, коли ми прив'язали його до стільця в їдальні.

— Ви здалися мені зловмисними механічними потворами,— сказав Мушарі-молодший.— Тоді я й подумав: десь у домі неодмінно є перемикач, що регулює вашу поведінку. Мені навіть сяйнуло, де я бачив той прилад. І тільки-но я звільнився від пут, як підскочив до нього і рвонув на себе.

Отже, не хто інший як Мушарі видер термостат із стіни.

Щоб показати, як він змінився, адвокат признався: справді, коли він визволяв Елізу з будинку для божевільних, ним керувало користолюбство.

— Сподіваючись на щедру винагороду,— сказав Мушарі,— я вишукував у психолікарнях багатіїв, яким там було не місце. А вбогих залишав у їхніх камерах.

— Усе одно ви робили корисну справу,— зауважив я.

— Боронь боже, я зовсім іншої думки,— заперечив адвокат.— Практично кожна здорова людина, яку я рятував з божевільні, потім майже відразу втрачала розум. І я раптом відчув себе старим і немічним,— провадив він.— Більше я, певно, цим не займатимусь.

Отак воно.

Наше шаленство настільки приголомшило Мушарі, що він передав усі правові та фінансові справи Елізи тим самим адвокатам, чиїми послугами користувалися ми з матір'ю.

Після тих подій лише один раз його особа привернула мою увагу. Це сталося через два роки, коли я закінчив медичний факультет. До речі, я був останній серед випускників за успішністю. Саме тоді Мушарі запатентував свій винахід, і «Нью-Йорк таймс» умістила його фото та опис винаходу.

На той час країну охопило справжнє божевілля — витанцьовувати чечітку. Тож колишній адвокат винайшов зручні набійки багаторазового використання. Їх можна було легко підклеїти й так само легко віддерти. Як запевняв автор винаходу, такі набійки зручно носити в кишенях або гаманцях у спеціальних пластикових пакетиках. А прилаштовувати до підборів їх рекомендувалося тільки тоді, коли наставала пора вибивати чечітку.

Розділ 27

Після того я більш ніколи не бачив Елізи. Лише двічі довелося мені почути її голос: першого разу — коли я закінчив медичний факультет, і вдруге — коли мене обрали президентом Сполучених Штатів Америки, а Елізи вже давно не було серед живих.

Отакі справи.

З нагоди закінчення мною коледжу мати надумала влаштувати вечірку у фешенебельному ресторані бостонського готелю «Рітц», що навпроти міського парку. Нам і на думку не могло спасти, що Еліза якимсь чином довідається про той бенкет і зважиться на неблизьку дорогу з Перу.

Жодного разу сестра не писала нам і не телефонувала. А чутки, які іноді до нас доходили, були такі ж непевні, як і новини зі Сходу. Ми чули, ніби Еліза надто часто почала заглядати в чарку. І крім того, захопилася грою в гольф.

Гулянка була в розпалі, коли до мене підійшов посильний і повідомив, що хтось запитує мене,— але не в самому готелі, а на вулиці, де стояла ясна місячна ніч. Про Елізу я, звісно, й подумати не міг.

Йдучи за посильним, я мріяв, що десь там біля входу в ресторан мене чекає «роллс-ройс» — подарунок моєї матусі.

Таке припущення начебто підкріплювала догідлива поведінка одягненого в ліврею проводиря. Та ще й шампанське запаморочило мені голову. Тому я, не вагаючись, упевнено ступав за посильним навіть тоді, коли ми перейшли вулицю й заглибились у темні хащі міського парку.

Та виявилося, що то був ніякий не посильний.

Ми все далі заглиблювались у парк, і на кожній галявині, яка відкривалася перед нами, я сподівався побачити свій «роллс-ройс».

Натомість проводир привів мене до статуї. Вона зображувала старомодного, кумедно вдягненого лікаря, його постава була меланхолійною, але гордою. На руках він тримав сплячого хлопчика.

У місячному сяйві я прочитав напис на п'єдесталі. Пам'ятник було споруджено на честь першого застосування анестезії в американській хірургічній практиці. Це сталося саме тут, у Бостоні.

Вже деякий час тому я почув якесь дзижчання над містом, десь над Коммонвелс-авеню. Проте мені й на думку не спало, що там у небі висить вертоліт.

А потім фальшивий посильний, який насправді виявився Елізиним служником-інкою, вистрілив у небо сліпучу ракету.

І в світлі того осяйного спалаху все навколо мовби застигло, перетворилося на мертві, багатотонні скульптурні форми.

Вертоліт матеріалізувався якраз над нашими головами. Сліпучий магнієвий зблиск перетворив його на грізного механічного ангела.

У тому вертольоті була Еліза з мегафоном у руках.

Я не здивувався б, якби вона прошила мене згори кулями або скинула мені на голову лантух з лайном. Проте, як виявилося, сестра прилетіла з Перу, щоб продекламувати мені половину Шекспірового сонета.

— Слухай! — лунко гукнула вона.— Слухай! — А тоді ще раз: — Слухай!

Тим часом ракета уже згасала — її парашут зачепився за верховіття дерева. Ось що Еліза повідомила мені та навколишньому середовищу:

Чи зможу оспівати я твої тонкі манери,

Коли ти сам — найкраща моя частка?

Чому, коли хвалю себе, — це є химера?

Чому, коли хвалю тебе, — це пастка?

Тож будем, любий, жити поодинці.

Нехай кохання втратить спільний зміст.

І відтепер ми станемо чужинці,

Ти в самоті плекатимеш свій хист.

Склавши руки на зразок рупора, я закричав у небо: «Елізо!» А потім вигукнув щось дуже сміливе, висловивши почуття, яке спізнав уперше в житті.

— Елізо! Я люблю тебе! — заволав я.

Запанувала непроглядна темрява.

— Елізо, ти мене чуєш? — кричав я.— Я люблю тебе! Я справді тебе люблю!

— Я чую,— озвалася сестра.— Проте ніхто нікому не повинен цього казати.

— Я сказав це щиро.

— Тоді і я, в свою чергу, буду з тобою щира, мій любий братику.

— Що ж ти мені скажеш?

І вона відповіла:

— Господи, помагай у ділах і помислах докторові Вілберу Рокфеллерові Суейну.

А тоді вертоліт полетів геть.

Отак воно.

Розділ 28

Сміючись і плачучи, я повернувся в «Рітц» — двометровий неандерталець у сорочці з мереживним жабо та блакитному оксамитовому смокінгу.

Біля готелю юрмилися цікаві, яким кортіло довідатися, що то за наднова зірка спалахнула на сході і чий то голос гримів з неба про розлуку й любов.

Я протиснувся крізь натовп і зайшов до готелю — біля входу несли варту приватні детективи, і вони мали перепинити шлях усім, хто захотів би увійти за мною.

Серед