Читати книгу - "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"

нам щеплення. Уроки зривалися, усі готувалися до щеплення, кожен намагався якось особливо вимахнутися в цих умовах, мовляв, хай колять скільки хочуть і куди хочуть, мені все одно. Усім справді було все одно. Лікарка мені не подобалася, я її відверто зневажав, хоча до мене вона ставилася занадто добре, як я тепер собі розумію. Пізніше, за кілька років, її син, рідкісний вилупок, посвариться зі своїми друзями, украде в неї ключі від її лікарського кабінету, залізе туди й вижре купу різних таблеток. Його відкачають, хоча він про це й не проситиме. Ще одного разу її двоюрідний брат теж із кимось посвариться і вип’є дихлофос. Цього навіть не відкачають, за ним приїде «швидка», тіло завантажать і відвезуть на розтин. Тоді я вперше зрозумію, чому не люблю лікарів, – поряд із ними обов’язково смерть, десь зовсім поруч, так що краще триматися від них подалі.

У дитинстві я мало хворів. Я теж не мав на це часу, я був надто перейнятий своїми справами, своїми стосунками з навколишнім світом, мені просто шкода було витрачати дорогоцінний час на різні дурниці. Але в якусь із зим я таки сильно перестудився й кілька діб валявся в ліжку з жаром. У якийсь момент, очевидно його можна назвати критичним, я почав марити. Марив я вперше в житті, можливо тому так добре це запам’ятав. Западаючи час від часу в сон і випадаючи звідти назовні, я раптом побачив перед собою свій світ, як він мені на той час уявлявся. Картинка була яскрава й чітка, ніколи після того я вже не бачив життя так чітко, надалі життя мені завжди розпливалось перед очима, а тоді я раптом побачив усе – мій світ складався з яскраво освітлених сонцем міст, світлих багатоповерхових будинків, вулиць, якими щойно проїхались поливальні машини, теплого хліба в магазинах, свіжого молока і холодної городини, мокрого піску на залізничних переїздах, калюж на ґрунтових дорогах, якими рухаються вантажівки. Я бачив міста згори, у них було багато заводів і шахт, сортувальних станцій із рудими товарними вагонами й прохолодних зранку контор, мої міста поєднували шосейки, на яких плавилася від сонця смола й обабіч яких росли вологі соснові ліси; далі на Південь шахт ставало все більше, життя було все голоснішим, я бачив своїх друзів, які вибігали зранку з будинків і бігли до школи, бачив футбольні поля, бачив зграї голубів над футбольними полями, ще далі на Південь починалось море, там було багато піску й води, сонце засліплювало мені очі, за морем, зовсім далеко, в сонячному промінні губилися гори, це були Балкани, я точно знав, що це Балкани, мій старий був колись у Югославії і привіз мені звідти поштові листівки, я собі дуже добре уявляв ці гори, з неймовірною кількістю кольору й сонця, за Балканами не було нічого, на цьому світ закінчувався, цього було цілком достатньо, я міг умістити у своєму тілі саме таку кількість трави, листя, черешень, пласких і гарячих пшеничних полів, зелених вантажівок, мовчазних механіків, білої цегли й жовтого лимонаду; я відвертався від гір і дивився на Схід, на сході були поля, безкінечні поля, які ми багато разів проїжджали з моїм старим, коли той їхав куди-небудь на кілька днів і брав мене з собою, поля освітлювались рівним сонячним світлом, і, як не намагався, я не міг побачити, що ж там далі – за тими полями, має ж там щось бути, але я нічого не бачив, відповідно – там нічого не було, поруч стояли мої міста, працювали мої фабрики, мої друзі чекали на мене, дорослі ставилися до мене приязно й доброзичливо, незнайомі водії клаксонили мені, проїжджаючи повз, у морі стояли кораблі й плавали риби, вони висовувалися з хвиль, як пасажири з вікон автобуса, і дивились на мене, ніби питали: що з тобою, що ти собі думаєш, хіба можна хворіти, коли в тебе є таке море, коли в тебе є ми?

І тоді я подумав – справді, що це я собі думаю, як можна хворіти, коли є такі кораблі й такі риби, коли в мене є стільки повітря і стільки дерев, коли в мене є мій старий, який мене обов’язково ще куди-небудь візьме, коли в мене, урешті, є мої Балкани, які, крім мене, ніхто не помічає в літньому пообідньому мареві. Очевидно, подумав я, такий світ вартий того, аби не помирати. Тим більше я ще ніколи не був на морі. Що я, справді, собі думаю, – подумав я і прийшов до тями. Прийшов і про всяк випадок залишився. Мені ставало краще, я повертався до життя, життя поверталося до мене.

86-й. Стадіон

До п’ятого класу спортом я не цікавився. Спорт проходив повз мене. Усі мої друзі ганяли з ранку до вечора гумовий м’яч, шкіряного в них, ясна річ, не було, постійно вимагаючи, аби я принаймні став на ворота, якщо вже нормально грати не хочу, але я завжди знаходив якусь причину й відмовлявся або відмовлявся просто так – без причини. Очевидно, вони вважали мене мудаком, великою мірою так воно й було, але спортом я все одно не цікавився. Мені було все одно, що вони всі про мене думають, зрештою, мені й тепер усе одно, що про мене думають, це вже, можна сказати, риса характеру. Але все стало на свої місця у 86-му, у червні 86-го, якщо бути точнішим. Ми всі увімкнули свої телевізори й побачили Марадону, старого шулера, який порвав на шматки бундестім, який забивав м’ячі руками, який нюхав кокаїн (ну, це я тепер знаю, що він його нюхав, а тоді я про щось подібне навіть не думав), який у найбільш емоційні моменти плакав і навіть цього не встидався. Марадона був справжнім крутим негідником, не любити якого й не наслідувати якого було просто неможливо. Я став на ворота.

Одним із найбільш важливих героїв у моєму житті був мій Тренер. Він з’явився трішки пізніше й зовсім випадково – міський спорткомітет вирішив його десь працевлаштувати й перекинув до нашої школи вчителем фізкультури. Крім цього, він мав тренувати й дорослу команду, що складалася з наших старших друзів. Сам він був професійним футболістом і кілька років грав чи то в першій, чи то у вищій лізі. Зараз він виступав за команду нашого містечка. Це був напівпрофесійний клуб, який складався з отаких відставних аутсайдерів, більшість із них справді грали на рівні якщо не першої, то принаймні другої ліги, але