Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

відповідних документах та угодах. Ми, бажаючи за прикладом наших предків бути з вами у щирій дружбі та прихильності і дружніх союзів, від давніх днів поміж нами укладених, узагалі нічим не зменшити, радше з Божої волі щедріше примножити, будемо старатися надійно захистити ваші землі від татар і від будь-якого іншого ворожого нападника, як тільки це нам випаде…

На засвідчення цього ми звеліли написати даний документ, зміцнений силою наших печаток» [44, с. 110].

Зазначимо: документ написаний на високому професійному рівні навіть для нашого часу; з високою самоповагою та повагою до отримувачів листа. У ньому не відчувається щонайменшого приниження та запобігання жодної сторони. Лист написаний щиросердечно, з відтінком достойності й теплоти.

Навіщо автор про все це говорить?

Не будемо цитувати листів до тих же адресатів, так званих Великих князів Галицько-Волинського князівства пізніших часів Юрія (Болеслава) Тройденовича і Любарта Гедиміновича. Вони написані із запобігливими, принижувальними нотками. Відчувається, що то листи-фальшивки, їх писали не горді, самодостатні правителі, а надзвичайно вишколені, досвідчені лакеї-попихачі. Навіть побудова окремих фраз, вжиття деяких слів свідчать про нерівноцінність сторін та запобігання перед адресатом. Тому історики й не застосовують до тих, по суті, фальшивок слово-термін — «оригінали».

«…Галицько-Волинські князі дбали про економічні інтереси свого краю. Це унаочнюють привілеї на вільну торгівлю купцями з Торуні й Кракова, видані Андрієм Юрійовичем одночасно у серпні 1320 р(оку). Перший зберігся в оригіналі, другий — у пізнішій копії. Обидва охоронні листи містять посилання на часи Андрійового батька, Юрія Львовича…» [44, с. 104].

Щоби читачі могли порівняти стиль листів-оригіналів князя Андрія Юрійовича, наводимо ще один його лист — оригінал від 27 серпня 1320 року.

«Андрій, Божою ласкою князь Володимирщини і володар Русі, висловлює достойним мужам радникам, лавникам і всім громадянам у Торуні прихильність і палку у всьому зичливість.

Нехай знає ваша достойність, що ми, прагнучи добра для нашої землі, а також користі всім приїжджим, які бажають побувати у нашій землі з тканинами, товарами або будь-якими іншими речами, за вашою власною радою, … бояр і наших вельмож, надаємо всім приїжджим на … прохання таке право, що жоден з митників наших або урядовців не повинен від них брати тканини або товарів, ні їх конфіскувати. Врешті, … всі ці права, які за часів нашого блаженної пам’яті батька мали на землі Руській усі купці, хочемо, щоб подібним правом знову всі приїжджі або купці користувалися. Також, якщо якомусь приїжджому або купцеві, що прибув на нашу землю, хтось із наших у нашому краю завдасть якусь кривду, прикрість чи насильство, і це буде доказано, то за кожен несправедливо відібраний або взятий динар зобов’язуємося віддати два.

Все це іменем нашої влади, з нашого боку і з боку всіх наших постановляємо неухильно дотримуватися» [44, с. 104–105].

Оба листи-оригінали засвідчують високу самоповагу українського князя, міць та силу держави, що стоїть за ним.

Ми пам’ятаємо, що першою дружиною короля Юрія була польська княжна Євфемія і саме вона народила Юрію синів Андрія і Лева. І хоча польські та російські історики майже постійно говорять про обох князів, як єдине ціле, та це тільки тому, що вони бажали про них говорити якомога менше. Обидві імперії були зацікавлені в закінченні (припиненні існування) на українській землі роду законних державців Данила Галицького. Польські хроністи недоговорювали, замовчували, хитрували і таким чином спотворювали історичну дійсність, допомагаючи своїм королям виправдати факт загарбання руських земель, спочатку Галичини та Волині, потім — Поділля, далі — Київщини, Черкащини і т.д. Московити діяли відверто грубо, нахабно: «Так було тому, що ми так сказали». І крапка! Хто не розумів — опинявся за Уралом чи в Казахстані.

Та повернімося до часів князювання Андрія і Лева. Як бачимо з листа князя Андрія, у серпні 1320 року, він був «володарем Русі» і особисто володів «Володимирщиною». Ще раз нагадую, що столицею держави у ті роки був Львів. Нас підштовхують до думки про столицю у Володимирі, та вірити тому не слід. Скажіть, будь ласка, а як вони мали вчинити, якщо були близнюками і поважали один одного?!!

Довіряти, перш за все, слід незалежним джерелам. А таким є — «Книга знань про всі королівства…».

Звичайно, будучи виховані матір’ю-католичкою, хоча, можливо, вона й прийняла православну віру чоловіка перед заміжжям, сини Андрій і Лев все своє життя були прихильні до Польської держави. Тим більше, що польським королем із 1320 року став рідний брат їхньої матері Владислав Локетек, який, скоріше не без їхньої допомоги, об’єднував розпорошені польські землі.

Золота Орда. Дотримуючись пропольської орієнтації, князі Галицько-Волинської держави Андрій і Лев II зіпсували дружні відносини з ханом Золотої Орди за часів свого правління. Не сказати, що вони стали ворожими, але дружніми, скоріше за все, перестали бути. Поведінка князів Андрія і Лева щодо сусідніх держав була неадекватною тогочасним обставинам.

У Золотій Орді до влади в 1311–1312 роках прийшов юний хан Узбек, батька якого попередній хан Тохта знищив. Ми пам’ятаємо, що король Галицько-Волинської держави Юрій був у дружніх відносинах з ханом Тохтою, допомагаючи йому у протистоянні з улусним ханом Ногаєм. Після того, як хан Тохта впродовж 1300–1301 років знищив усіх синів-спадкоємців хана Ногая, онук Ногая Каракисек втік до польського князя Владислава Локетека. Послухаємо:

«В том же году… (701 год = 6 сент. 1301 — 25 августа 1302 г.)… бежал Каракисек, сын Джеки, сына Ногая. Вместе с ним убежали два родственники его, Джерик-Темир и Юлу-кутлу. Это [произошло] оттого, что когда Тохта убил брата своего Сарайбугу и сына Ногая, Турая, то Бурлюк послал требовать [к себе] Каракисека. Тогда последний и оба упомянутых лица бежали. Бегство забросило их в страну Шешимен, в местность, называемую Будуль, поблизости от Кракова. Вместе с ним отправилось до 3 000 всадников. Шешимен и соратники его приняли их у себя, и они остались у них… прокармливая себя мечами [своими] до нашего времени» [3, с. 119].

Звичайно, хан Узбек, прийшовши до влади в Золотій Орді, мав кращі відносини з польським королем Локетеком, ніж з Великим князем Андрієм Юрійовичем та його князівством.

Тому є багато свідчень. Наведемо тільки два. Ось що писав Лаврентій Похилевич у своїх «Сказаниях о населённых местностях Киевской губернии», що вийшли друком 1864 року:

«В 1311 году Юрий князь Слуцкий, по свидетельству Стрыйковского, с Андреем Немировичем на урочище Ротку поразил на голову Татар, потерявших здесь (під Білою Церквою. — В.Б.) 8 000 убитыми» [36, с. 390].

А ось що пишуть сучасні українські історики, розповідаючи про політику князів Андрія і Лева щодо Золотої Орди:

«Напевне відомо тільки