read-books.club » Сучасна проза » Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей 📚 - Українською

Читати книгу - "Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей"

285
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей" автора Антон Дмитрович Мухарський. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 18 19 20 ... 68
Перейти на сторінку:
дітям, оно, майданчик побудував та газ у село провів!» – «А мрії у тебе які?» – «Ну, як у людей… щоб і на столі й у коморі, щоб діти вивчилися і людьми стали, щоб здоров’я було». – «А на хуя тобі здоров’я?» – «Ну як, щоб людям помагати…» – «Як?» – «Ну, газ там, дороги, парти у школі відремонтувати». – «А далі, далі що?» – «А що далі?» – «Ну, я ж до тебе Сина свого посилав, який переказав мої слова, що „не хлібом єдиним, але словом…“, ти книжку коли якусь читав?» – «Та які там книжки, Господи! Тут голову не знаєш як підняти, у мене ще півтори сотні гектарів рапсом засіяно, а добрива на наступний рік де брати?» – «Так я ото і кажу, пішов ти на хуй, Петре Степановичу, бо мрії у тебе хуйові!»

– Нє-нє-нє, постой, тут я з тобою не згодний, – кидається в розмову вусатий і схожий на справжнього гайдамаку художник-плакатист Бурмиленко, – для Бога всі цінні! Просто життєве завдання Петра Степановича – вирощувати рапс, а для тебе – малювати картини. У вас різні соціальні і життєві установки… До того ж ви якийсь богохульник!

– Я агностик і критично ставлюся до реальності. А щодо Петра Степановича, то нє хуй мені нав’язувати свою селюцьку агроельфійську життєву парадигму.

– Це називається консервативна частина суспільства, – вступає у розмову Манекен, – їх має бути близько вісімдесяти відсотків населення у будь-якій країні. Це біогумус, або якщо хочете – народ, і ми тут нічого не можемо зробити. Це закон виживання нації.

– Та пішов він у жопу, цей народ. Народом має керувати еліта. А де у нас еліта? Оті самі Петри Степановичі, що бабла напиздили і у Верховній Раді засідають?

– Нацією має керувати аристократія, а не еліта, бо саме поняття «еліта» геть спотворене. Еліта тепер – це стан банківського рахунку і кількість нерухомості за кордоном. А я кажу про аристократію, де передусім цінується спроможність випродуковувати нові сенси, створювати нові суспільно-політичні й культурологічні контексти! Узяв меча, хуйнув, і все! От ми – нова аристократія. Я за таке визначення!

– А я проти! – Бурмиленко зараз перехиляє півгальби пива. – Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була!

– Ну так, який, на хуй, з мене аристократ? – підтримує його Сем. – Я такий самий агроельф, тільки в окулярах.

– Та ну вас! Ні хуя ви не розумієте…

Я спостерігаю за цією дискусією збоку і страшенно люблю цих хлопців. Вони – бойовий загін націонал-анархічного мистецького угруповання Союз Вольних Художників «Воля або смерть». Сем, Манекен та Бурмиленко. Був у нас ще Коляда, який малює кульковою ручкою страшні пенітенціарні картинки з життя українського політикуму, проте останнім часом через сімейні обставини випав із процесу.

– Я вам розкажу реальний випадок із життя, – тягне свою тему Сем. – У нас під Києвом є так званий родовий маєток: звичайна сільська хата, де народився батько. І в тому селі жив такий собі дурник Льоня Куций. Невеличкий, циганкуватого виду замурзаний чурбан, що пас колгоспну череду, час від часу щось пиздив та продавав далекобійникам, потроху бухав, – типовий сільський персонаж, якщо коротко. А наше українське село, воно ж в усьому світі знане своєю підвищеною духовністю та плеканням тисячолітніх традицій. Одна з них – святкування Івана Купала, на яке обов’язково треба запалити щось здоровенне, вижлуктити пляшку самогону й стрибати через це пекельне вогнище для того, щоб зранку з обпеченим їбальником тебе везли мотоциклом до райцентру на уколи.

Це я до чого? А до того, коли наш Льоня настрибався і набухався разом з усіма, він вирішив трохи відпочити під розлогою вербою. Заснув і бачив сни. А сільська молодь, дуже винахідлива у різних розвагах, тим часом придумала вчинити наступне: непритомного Льоню підхопили на руки і потягли на один з місцевих пагорбів. Окрім тіла, місцева високодуховна громада захопила із собою спизженого під таке діло здоровенного ската (шину) від трактора «Кіровець», слоїк бензину, сірнички і газетку «Сільська правда» на розпал. А далі почалася весела арійська розвага. Покришку від трактора облили бензином і поставили на краю прірви. Запхали туди сонного Льончика, підпалили і весело хуйнули котитися униз довгими схилами. Очманілий чабан вмить протверезів з першими обертами цієї диявольської машини, але було пізно. Здоровенний палаючий скат, як страшне чорне сонце, нісся на дно яруги, гепаючись об пеньки та інші нерівності рельєфу. Льоня верещав, мов недорізаний підсвинок, а всі щиро раділи. Свято вогняних сонцепоклонників пройшло не дарма – традиції вкотре збережено, плекання проплекано, настрій значно поліпшено. Як часто буває з дурниками, Льоня вижив і навіть не обпікся, але кинув пити, зажурився і почав уникати компанії агроельфів та співвітчизників узагалі. Ну, власне, от і вся історія.

– Це ти до чого? – спитав Бурмиленко.

– Те село з часом майже вимерло.

– Так, може, і хуй з ним, з тим селом? – радісно вигукнув Манекен. – Тотальна урбанізація вирішує усі питання!

– Ну, десь так…

Офіційно наше творче угруповання народилося 3 вересня 2009 року. Цю дату легко запам’ятати, бо у Міші Шуфутинського є така пісня «І снова трєтьє сєнтября-а-а-а». Ми тоді готувалися до чергового Гогольфесту, який Влад Троїцький проводив у ще не відреставрованому «Мистецькому Арсеналі».

Я зібрав хлопців у ресторанчику «Купол», що навпроти Лаври (бо це єдиний заклад поблизу), і сказав: «Треба закінчувати з оцим усім!» – «З чим?» – запитали вони. «З оцим!» – відповів я і загадково обвів довкруж головою.

За тиждень ми вже мали маніфест, статут і основні засади існування нашого націонал-анархічного мистецького угруповання. В них йшлося про таке:

Союз Вольних Художників (далі СВХ) є радикально-творчою, соціально активною мистецькою інституцією, заснованою на низовій горизонтальній ініціативі, чия діяльність базується на засадах конституційного права кожного громадянина України до вільного самовиявлення;

– основною ідеологією СВХ є ідеологія освіченого націонал-анархізму;

– СВХ є антиглобалістичним, антишовіністичним, антиімперіалістичним творчим угрупованням, що ставить на меті створення культурно-мистецького опору будь-яким проявам тоталітаризму, які придушують і принижують права вольної особистості;

– основним символом Союзу є бойовий штандарт СВХ;

– штандарт СВХ – це вертикальне чорне полотно, на якому білими літерами написано «Союз Вольних Художників. Воля або смерть», у центрі полотна розміщено малий герб СВХ, що складається із стилізованого черепа з двома кістками.

Основні принципи мистецької політики СВХ викладені у Маніфесті.

МАНІФЕСТ СВХ

Тонкі роздуми про мистецтво – не наш стиль! Мистецтво має пекти, збурювати, викликати на ґерць, ставити питання. А питань багато: хто ми? звідки? куди йдемо? В чому наша самість,

1 ... 18 19 20 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей"