Читати книгу - "Як течія річки"

«Бракує однієї скляної плитки, щоб завершити перебудову кухні, – повідомляла вона. – Надсилаю первісний проект, і ті зміни, які пропонує муляр, щоб компенсувати нестачу плитки».

З одного боку був малюнок, зроблений моєю дружиною: гармонійні ряди з отвором для вентиляції. З другого боку – проект, який вирішував проблему нестачі плитки: справжня головоломка, де скляні квадрати змішувалися без будь-якої естетики.

«Ми купимо плитку, якої бракує», – написала моя дружина.

Так і зробили, і первісний проект був збережений.

Того вечора я багато думав про те, що сталося. Як часто, за браком простої плитки, ми спотворюємо первісний проект нашого життя.

Раджа розповідає мені історію

Вдова з бенгальського села не мала грошей, щоб її син міг купувати квиток на автобус, тож коли хлопця прийняли до коледжу, він мусив сам-один ходити через ліс. Щоб заспокоїти його, вона сказала:

– Не бійся лісу, мій сину. Попроси Крішну, щоб він тебе супроводжував. Він почує твою молитву.

Хлопець послухав, що сказала йому мати, Крішна прийшов і щодня супроводжував його.

Коли настав день ювілею вчителя, хлопець попросив у матері трохи грошей, щоб купити вчителю подарунок.

– У нас немає грошей, сину. Попроси свого брата Крішну, щоб він допоміг тобі купити подарунок.

Наступного дня хлопець розповів Крішні про свою проблему. Той дав йому глечик, наповнений молоком.

Підбадьорений хлопець віддав глечик із молоком учителю. Та позаяк інші подарунки були кращими, учитель не звернув найменшої уваги на подарунок вбогого учня.

– Віднеси цей глечик на кухню, – сказав учитель своєму помічникові.

Помічник зробив те, що йому наказали. Проте, виливши молоко з глека, він побачив, що глек наповнюється сам. Він негайно повідомив про це учителю, і той, ошелешений, запитав хлопця:

– Де ти взяв цього глека, й чому він наповнюється молоком?

– Його дав мені Крішна, бог лісу.

Учитель, учні, помічник учителя, всі зареготали.

– У лісі немає богів, це забобон! – сказав учитель. – Якщо він існує, ходімо з класу, покажеш його!

Усі вийшли з класу. Хлопець став кликати Крішну, але той не прийшов. У розпачі він зробив останню спробу:

– Брате Крішно, мій учитель хоче тебе побачити. Будь ласка, з’явися!

У цю мить з лісу почувся голос, який відбився луною в усіх кутках школи:

– Як він може захотіти мене бачити, сину? Адже він навіть не вірить, що я існую!

Зворотний бік Вавилонської вежі

Протягом цілого ранку я пояснював, що мене цікавлять не музеї та церкви, а жителі країни – і з цього погляду було б краще, якби ми поїхали на ринок. Проте вони не погодилися зі мною; сьогодні свято, ринок зачинений.

– І куди ми поїдемо?

– У церкву.

Так я й знав.

– Сьогодні ми відзначаємо день святого, дуже важливого для нас і, безперечно, для вас також. Ми відвідаємо його гробницю. Але нічого не запитуйте, ми хочемо зробити сюрприз письменнику.

– Скільки туди їхати?

– Двадцять хвилин.

Двадцять хвилин – це шаблонна відповідь: немає сумніву, що насправді ця подорож забере набагато більше часу. Але до сьогодні вони виконували всі мої прохання, тож тепер ліпше поступитися.

Я в Єревані, у Вірменії, цього недільного ранку смиренно сідаю в автомобіль, бачу вдалині гору Арарат, накриту снігом, дивлюся на ландшафт довкола. Було б ліпше, якби я міг піти туди пішки, замість торохтіти в цій металевій коробці. Мої амфітріони намагаються бути зі мною приязними, але я неуважний, хоч стоїчно витримую «спеціальну туристську програму». Вони зрештою припиняють розмову, і ми їдемо мовчки.

Через п’ятдесят хвилин (я знав!) ми прибуваємо до маленького міста і звертаємо до місцевої церкви. Бачу, що всі, хто мене супроводжує, одягнені в костюми й краватки, і почуваю себе недоречно, бо на мені лише джинси й сорочка. Виходжу з автомобіля, люди зі спілки письменників чекають на мене, вручають мені квітку, проводять мене крізь натовп людей, які прийшли послухати службу Божу. Ми спускаємося по сходах за вівтарем, і я бачу, що переді мною гробниця. Я так розумію, що тут поховано святого, але перш ніж покласти квітку на його могилу, я хочу знати точно, кого вшановую.

– Святого Перекладача, – відповіли мені.

Святого перекладача! Мої очі відразу наповнюються слізьми.

Сьогодні 9 жовтня 2004 року, місто називається Ошакан, воно у Вірменії й наскільки мені відомо, є єдиним містом у світі, яке оголошує національним святом і врочисто відзначає день Святого Перекладача, святого Месроба. Крім створення вірменського алфавіту (мова вже існувала, але в усній формі), він присвятив своє життя витлумаченню рідною мовою найважливіших текстів тієї доби, написаних грецькою, перською або кириличною мовами. Він та його учні присвятили себе грандіозному завданню перекласти Біблію та головних класиків літератури тієї доби. Від того часу культура його країни набула власної ідентичності, яку зберігає й досі.

Святий Перекладач. Я тримаю квітку в руках і думаю про всіх тих людей, яких я ніколи не знав і, можливо, ніколи не матиму нагоди з ними зустрітися, які трудяться над моїми книжками, віддаючи найкращі сили тому, щоб зберегти мої намагання донести свої думки до моїх читачів. Але насамперед я думаю про свого тестя, Кристіано Монтейро Ойтисика, який мав професію перекладача, який сьогодні в товаристві янголів та святого Месроба присутній тут. Я добре пам’ятаю, як стрекотіла його стара письмова машинка, як він нарікав, що праця перекладача дуже погано оплачується (так є й сьогодні). Відразу по цьому він пояснював, що справжня причина того, чому він і далі працює в цій сфері, – його прагнення поділитися знаннями, які без перекладачів ніколи не дійшли б до його народу.

Я мовчки молюся за нього, за всіх тих, хто допомагає моїм книжкам, за тих, хто дозволив мені прочитати твори, яких би я ніколи не прочитав, якби не їхня самовіддана праця, бо в такий спосіб вони допомагають мені – анонімно – формувати моє життя й мій характер. Коли я виходжу з церкви, то бачу дітей, які малюють алфавіт, їдять печиво у формі літер, а ще квіти, море квітів.

Коли людина показала себе надто зухвалою, Бог зруйнував Вавилонську вежу, й усі заговорили різними мовами. Але у Своїй нескінченній любові Він створив також людей, що стали відбудовувати ці мости, відновлювати можливість діалогу між людьми й поширення людської думки. На жаль, ми дуже рідко звертаємо увагу на цього чоловіка (або жінку), коли розгортаємо зарубіжну книжку. Це перекладач.

Перед конференцією

Китайська письменниця і я готувалися виступити на конференції американських книгарів. Китаянка дуже нервувала й сказала мені:

– Говорити перед публікою непросто, а тим більше розповісти