Читати книгу - "Небіж чаклуна"

відбуватися. Хтось заспівав. Голос лунав дуже далеко, й Діґорі не міг збагнути, з якого напрямку він лине. Іноді здавалося, він долітає з усіх напрямків. Іноді йому вчувалося, що голос лунає десь унизу під ними. Його нижні ноти були достатньо глибокі, щоб бути голосом самої землі. Слів не було. Власне, не було навіть мелодії. Але музика голосу була, поза всяким порівнянням, найпрекраснішою музикою, яку він будь-коли чув. Такою прекрасною, що він майже не міг витримувати її. Кінь, либонь, теж уподобав її; він заіржав так, як заіржав би кінь після того, як протягом багатьох років його запрягали в кеб, а потім раптом він здобув волю й опинився на тому полі, де грався, коли був малим лошам, і побачив, як хтось, кого він пам’ятав і любив, іде до нього через поле, щоб почастувати грудочкою цукру.

– Господи! – сказав власник кеба. – Чи ж не чудова музика?

Потім два чуда сталися в одну мить. Одним було те, що до першого голосу приєдналися інші голоси; більше голосів, аніж ти міг би порахувати. Вони лунали в гармонії з першим, але звучали набагато вище: холодні, дзвінкі, срібні голоси. Другим чудом стало те, що вгорі темрява несподівано засяяла зірками. Вони не викотилися на небо одна за одною, як це буває літнього вечора. У якусь мить там не було нічого, крім темряви; наступної миті там вискочили тисячі й тисячі світляних цяточок – окремі зірки, сузір’я й планети, яскравіші й більші, аніж у нашому світі. Хмар не було. Нові зорі й нові голоси засяяли й залунали в одну й ту саму мить. Якщо ви це бачили й чули, як бачив і чув Діґорі, ви не сумнівалися б у тому, що співають самі зірки й що то перший голос примусив їх викотитися на небо й заспівати.

– Оце так! – вигукнув власник кеба. – Я був би кращою людиною у своєму житті, якби знав, що існують такі речі.

Голос на землі тепер лунав гучніше й був наповнений тріумфом; але голоси в небі, які гучно лунали з ним протягом певного часу, почали стихати. Але тепер сталася ще одна подія. Далеко й низько, над самим обрієм, небо набувало сірого кольору. Повіяв дуже свіжий вітер. Небо в одному й тому самому місці ставало дедалі світлішим. Можна було побачити темні обриси пагорбів на його тлі. І весь час голос не переставав співати.

Незабаром навколо них так посвітліло, що вони могли бачити обличчя одне одного. Власник кеба й двоє дітей стояли з роззявленими ротами й широко розкритими очима. Вони вбирали звук і мали такий вигляд, ніби він нагадував їм про щось. Рот у дядька Ендру теж роззявився, але не від радості. Він мав такий вигляд, наче його підборіддя опустилося й відокремилося від решти обличчя. Плечі в нього зсутулилися, а ноги тремтіли. Голос йому не подобався. Якби він міг заховатися від нього, залізши в пацючу нору, він так би й зробив, можна не сумніватися. Але Відьма мала такий вигляд, наче, в якомусь розумінні, вона сприймала музику голосів гостріше, аніж будь-хто з них. Рот вона тримала на замку, губи міцно стулені, а руки стиснуті в кулаки. Відтоді, як залунала пісня, її опанувало відчуття, що цей світ наповнений магією, яка відрізнялася від її магії й була сильніша. Вона ненавиділа її. Вона розтрощила б цей світ або всі світи, якби це могло зупинити спів. Вуха в коня були спрямовані вперед і посмикувалися. Він знову й знову форкав і тупав ногою по землі. Він більше не скидався на стомленого й старого коня, який возить кеб; ви могли б тепер повірити в те, що його батько брав участь у битвах.

Східне небо змінило колір із білого на рожевий, а з рожевого на золотий. Голос лунав дедалі гучніше, аж поки заповнив собою все повітря. І саме тоді, коли він злетів до наймогутнішого і найурочистішого звуку з усіх попередніх, на небо викотилося сонце.

Діґорі ніколи не бачив такого сонця. Сонце, яке зійшло над руїнами Чарну, здавалося старшим, ніж наше; це сонце здавалося молодшим. Виникало враження, що воно сміялося від радості, коли зійшло. І коли його промені ковзнули над землею, мандрівники вперше змогли побачити, в якому місці вони опинилися. Це була долина, по якій петляла широка й бистра річка, біжучи на схід, до сонця. На півдні були гори, на півночі – нижчі пагорби. Але ця долина складалася із землі, скель і води; ніде не видно було ані дерева, ані куща, ані травинки. Земля була забарвлена в багато кольорів: усі свіжі, гарячі й живі. Вони наповнили б вас збудженням; та коли б ви побачили живого Співця, то забули б про все інше.

То був Лев. Величезний, волохатий, світлий, він стояв за триста ярдів від них, дивлячись на сонце, яке викотилося з-за обрію й підіймалося вгору. Із широко роззявленої пащі вилітав спів.

– Це жахливий світ, – сказала Відьма. – Нам слід якнайшвидше його покинути. Приготуйте магію.

– Я цілком згодний із вами, мадам, – озвався дядько Ендру. – Це надзвичайно неприємне місце. Зовсім не цивілізоване. Якби я був трохи молодшим і мав рушницю…

– Хвалько! – пхикнув власник кеба. – Думаєш, ти його застрелив би?

– А хто б міг його застрелити? – спитала Поллі.

– Приготуй магію, старий йолопе! – зажадала Ядіс.

– Звичайно, мадам, – хитро промовив дядько Ендру. – Мені треба, щоб обоє дітей торкалися мене. Негайно надінь кільце повернення, Діґорі.

Він хотів відлетіти без Відьми.

– О, це кільця, чи не так? – вигукнула Ядіс і хотіла засунути руки в кишені Діґорі, але Діґорі схопив Поллі й крикнув:

– Стережіться! Якщо бодай один із вас підійде на півдюйма ближче, ми двоє зникнемо й ви залишитеся тут навіки. Так, я маю в кишені кільце, яке переправить Поллі й мене додому. І погляньте! Моя рука вже напоготові. Тож не наближайтеся! Мені прикро за вас (він подивився на власника кеба і на коня), але я не маю виходу. А щодо вас двох (він подивився на дядька Ендру й на царицю), то ви обоє чаклуни, тож вам буде одне задоволення жити разом.

– Замовкніть усі, – сказав власник кеба. – Я хочу послухати музику.

Бо пісня тепер змінилася.

Розділ 9

Відкриття Нарнії

Лев ходив туди-сюди по цій порожній землі й співав свою нову пісню. Вона була м’якшою й мелодійнішою, аніж та, якою він викликав на небо зірки й сонце: лагідна й дзюркотлива музика. І поки він ходив і співав, долина зазеленіла, покрившись травою. Вона оточувала Лева, наче зелений басейн. Вона накочувалася на схили невеличких пагорбів, наче хвиля. Через кілька хвилин