Читати книгу - "Метаморфози"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
754 Й навіть егіда, якою могутливі груди вкривала,
755 Вся сколихнулась. Богині згадалося те, як Аглавра
756 На таємницю її посяглася — присягу зламавши,
757 Бога лемносця дитя, що родилось без матері, вздріла.
758 Ну, а тепер іще й милою стане — прокралася думка —
759 Богу й сестрі, та й золота стільки загорне, захланна.
760 З тим поспішає до Заздрості, що й не змиває вже з себе
761 Чорного гною. Житло її нице — в похмурій долині,
762 Десь аж на самому дні, де ні сонця, ні вітру немає;
763 Темний, погибельний кут, переповнений холодом млявим,
764 Де не буває вогню, зате пітьми не бракне ніколи.
765 Щойно прибувши туди, Воївниця-діва сувора
766 Стала при вході в той дім (увійти в нього не випадало
767 Світлій богині) й постукала в двері кінцем свого списа.
768 Аж загули й розчинилися двері. Всередині, бачить,
769 М'ясо гадюче жує — своїх же пороків поживу —
770 Заздрість. Від неї богиня безсмертне лице відвертає.
771 Та ж, залишивши обід свій — гадюк недоїдених кусні,—
772 Ледве звелася з землі, до дверей неохоче прямує.
773 Грізну богиню побачивши, вродою й зброєю славну,
774 Важко зітхнула вона і відразу змінилася з виду.
775 В неї обличчя бліде, в неї тіло — сама тільки худість,
776 Косить очима весь час, почорніли зіпсовані зуби,
777 В грудях — жовч клуботить, а язик — у зелецій отруті.
778 Сміху не знає, хіба що над болем чужим засміється.
779 Не покріпляється й сном — не дають задрімати турботи:
780 От пощастило комусь — і всихає вона, завидюща,
781 Прагне те щастя звести нанівець — та сама себе зводить,
782 Мучить себе заодно. Хоч богині вона осоружна,
783 Так промовляє до неї Трітонія, коротко й чітко:
784 «Влий отруту свою в одну з Кекропових дочок,
785 Ту, що Аглаврою зветься. Так треба». Й тут же злетіла
786 В світлий ефір, од землі відштовхнувшись кінцем свого списа.
787 Заіздрість за летом богині злобливим слідкуючи оком,
788 Забурмотіла щось — успіх Мінерви заздалегідь вже
789 Спокою їй не дає. Перегодом бере вона в руку
790 Палицю, всю в колючках. Оповившись у хмару смолисту,
791 Всюди, куди б не пройшла, витолочує поле врожайне,
792 Спалює трави м'які, верхівки рослин оббиває,
793 Духом трійливим поганить народи, міста і домівки.
794 Врешті, побачивши місто високе Трітонії-діви,
795 Славне хистом людей, багатствами й миром святковим,
796 Аж просльозилася — саме тому, що там сліз не застала.
797 В спальню, однак, до Кекропа дочки увійшовши, взялася
798 Тут же сповняти наказ: їй на лоно поклала кістляву
799 Руку і вщерть колючками гризькими наповнює серце.
800 Пристрасть вдихає їдку й отрутою чорною наскрізь
801 Їй усі кості промочує, скроплює нею легені.
802 Щоб таки тут, під рукою, було джерело того лиха,—
803 Образ сестри перед нею малює і красеня бога,
804 Що за дружину собі її взяв. У дівочій уяві
805 Ще величавішим робить усе те — й Кекропову доньку
806 Туга вже їсть потайна; зітхає, журна, серед ночі,
807 Журно зітхає і вдень, і в хворобі, такій невсипущій,
808 Тане, мов лід навесні під непевним ще променем сонця.
809 Так у гарячці стліває вона, розтривожена щастям
810 Герси, як вогнище, де замість дров — усіляке будяччя:
811 Не палахкоче воно — на повільному жарі згоряє.
812 Часто, щоб очі такого не бачили, вмерти хотіла,
813 Часто — суворому батькові, наче провинна, зізнатись.
814 От, наміряючись бога прогнать, перед ним на порозі
815 Сіла й у дім увійти не дає. Її бог умовляє,
816 Слів добираючи якнайніжніших. Вона ж йому: «Годі!
817 Поки не вижену звідси тебе — не зійду з того місця!»
818 «Згода. Станем на тім», — усміхнувся проворний Кілленій
819 І відчинив собі двері жезлом. А їй, що хотіла
820 Рвучко звестись, оніміло все те, що згинатися може
821 В тілі людському, незвичний тягар не давав ворухнутись.
822 Ще раз, що сили було, намагалася випрямить спину,
823 Та ціпеніють суглоби колін, розпливається тілом
824 Холод, а жили, втрачаючи кров, леденіють і бліднуть.
825 Як — непоправна напасть! — розповзається тілом повільно
826 Рак, що до хворих частин усякчас долучає здорові,
827 Так, і життєві шляхи забиваючи, й дихання тепле,
828 Холод мертвотний, в'язкий проникає нещасній у груди.
829 Не намагається слова сказать, та хоча б намагалась —
830 Виходу голос не мав: кам'яніло їй горло, й у камінь
831 Перемінилось лице, не жива — кам'яна вже сиділа.
832 Білим той камінь не був: від думок її темним зробився.
833 Так покаравши зухвалі слова і думки нечестиві,
834 Внук Атланта піднявся в ефір і, розправивши крила,
835 Край, що втішається йменням Паллади, мерщій покидає.
836 Тут його батько гукнув. Притаївши, що мова тим разом
837 Йде про кохання, — «Велінь моїх, — каже, — сповнителю вірний,
838 Часу не гай, а з висот, як то звично тобі, зісковзнувши,
839 Мчи в ту країну, що з правого боку їй видно на небі
840 Матір твою. Цю країну Сідонською звуть поселенці.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метаморфози», після закриття браузера.