Читати книгу - "З Елеанор Оліфант усе гаразд"

Інші імена надруковані жирним курсивом на клаптиках паперу та приклеєні трьома шарами скотчу. Біля деяких дзвінків прізвищ узагалі не було, або ж мешканці полінувалися замінити напис, коли через хімічні реакції чорнила вицвіли. Я дуже сподівалася на те, що він не належав до останніх, але, про всяк випадок, позначила їх у своєму записнику. Якщо я не знайду серед імен його імені, то повернуся й проаналізую перелік порожніх табличок.

Але як я можу в ньому сумніватися? Ось він, містер Дж. Ломонд Еск, на півдорозі, біля найбільш парного з парних чисел. Я зупинилася перед дзвінком, вивчаючи літери. Чіткі й вишукані, написані класичними чорними чорнилами на цупкому білому папері. Це було в його стилі.

Навряд чи він, популярний, вродливий чоловік, біля ніг якого лежить увесь світ, сидітиме вдома в суботу ввечорі лише задля того, щоб відчути, як воно. Я злегка торкнулася дзвінка пучкою вказівного пальця. Спершу пролунав якийсь хрускіт, а тоді я почула чоловічий голос. М’яко кажучи, я була здивована.

— Хто там? — перепитав він.

Глибокий голос, гарна вимова, розмірений темп. Мед і дим, оксамит і срібло. Я мерщій проглянула список і обрала ім’я іншого мешканця.

— Доставка піци для… Макфейдена, — сказала я і почула, як він зітхнув.

— Вони живуть на верхньому поверсі, — відповів він і від’єднався.

Двері загули й прочинилися. Недовго розмірковуючи над тим, що відбувається, я увійшла всередину.

Музикант жив на другому поверсі, у квартирі праворуч. Над дзвінком була латунна табличка. Я стояла і слухала. Панувала тиша, якщо не зважати на гудіння лампочки в коридорі та легкий гамір з вулиці. З поверху вище кричав телевізор. Я дістала записник і вирвала чистий аркуш. Я затулила ним табличку і, діставши олівець, провела ним по латуні. За якусь мить я тримала приголомшливу копію таблички, яку я обережно поклала до сумочки, поміж сторінками записника. Зовнішні двері були відчинені, а внутрішні, у типово вікторіанському стилі, з червоного дерева і непрозорого матового скла, залишалися щільно зачинені.

Я стояла настільки близько, наскільки наважувалася. Я нічого не чула зсередини і не бачила жодного руху, хоча розрізняла книжкові полиці та картини. Інтелігентний чоловік. Як же багато в нас спільного!

Я заклякла на місці. За дверима ніжні пальці проводять по напнутих струнах, акорди здіймаються в повітря, невиразні й туманні, ніби світло від старої-престарої зорі. Голос — теплий, низький і лагідний, таким голосом вимовляють заклинання, зачаровують змій, розповідають казки. Я розвернулася в його бік і, наблизившись, притулилася до скла. Він писав пісню, працював над усіма її складниками — словами, мелодією, почуттями. Яка рідкісна нагода опинитися тут під час створення! Він співав так природно, мій вродливий Орфей. Його голос. Його голос!

Я закинула голову і заплющила очі. Я уявляла небо, синьо-чорне, оксамитове й щільне, як хутро. У цій темній ночі, у її оксамитовій глибині, розливалося світло, якого вистачило б для тисяч темряв. Мимовіль зринали óбрази: сліпучо-чарівне око вишукує закручені мушлі й розбиті перлини, боги, звірі й планети. Ми стояли нерухомо і водночас оберталися і, обертаючись, рухалися по великій орбіті навколо сонця, і ось запаморочлива мить…

Музика стихла, і я почула несподіваний, ледь чутний рух. Позадкувавши, я мерщій почала підніматися сходами. Серце шалено калатало в грудях. Нічого. Я піднялася на поверх вище і зачекала кілька хвилин. Нічого.

Спустившись навшпиньки, я зупинилася біля його дверей. Звідти знову лунала музика, але мені не хотілося його турбувати. Я прийшла лише для того, щоб дізнатися, де він живе, зрештою… у тому, щоб подивитися, не було нічого поганого. Місію виконано.

Це було шаленим марнотратством, але, опинившись на вулиці, я махнула чорному таксі, щоб поїхати додому. Вечір повільно насувався на місто, але зараз уже точно була ніч, і я не хотіла залишатися в такий час надворі. У темряві відбуваються погані речі. Я підрахувала, що таксі коштуватиме, певно, шість фунтів, але вибору в мене не було. Я застебнула пасок безпеки і підняла скляну панель, котра відокремлювала мене від водія. У мене не було ані найменшого бажання слухати його думки щодо європейського футболу, міської ради чи будь-якої іншої теми. У моїй голові була лише одна думка. Або, якщо точніше, одна людина.

* * *

За годину-дві я зрозуміла, що навряд чи засну після нещодавніх пригод. Я увімкнула світло і подивилася на свою нічну сорочку. У мене їх було дві, щоб можна було прати по черзі. Вони ідентичні, обидві до гомілок, з невеликим вирізом, зроблені з м’якої чесаної бавовни лимонного кольору (відтінок нагадує мені вибухово-шипучі льодяники, приємний образ, хоч і не властивий моєму дитинству). Коли я була маленькою, матуся запихала мені до рота оливку, фаршировану стручковим перцем, або іноді жирний анчоус з жовто-червоної банки у формі труни. Такі собі ласощі. Вона завжди нагадувала, що вишуканим смаковим рецепторам необхідні солоні смаки, а дешеві солодощі — це щоб шкодити бідним (та їхнім зубам). Матуся мала дуже гострі білі зуби.

Єдині солодощі, що їх вона визнавала, були справжні бельгійські трюфелі (марки «Neuhaus», тільки туристи купують ті огидні шоколадні мушлі) або великі фініки, що їх можна знайти на туніських базарах, і аж ніяк не в місцевому «Спар». Якось, не так давно, стався… один інцидент… коли вона купувала продукти в крамниці «Фортнамс». Пригадую, що приблизно тоді ж вона регулярно переписувалася з «Фаухоном» про навмисну недосконалість їхнього вишневого варення. Я пам’ятаю милі червоні штампи на листах з Парижа: Liberté, Egalité, Fraternité (свобода, рівність, братерство). Зовсім не кредо матусі.

Я склала свою подушку навпіл, щоб підкласти під спину, бо так зручніше сидіти. Сон мені не йшов, тому я мусила випити заспокійливе. Засунувши руку в щілину між матрацом і стіною, я пошукала одну річ, перевірену часом, від чого її краї заокруглилися і стали м’якшими. «Джейн Ейр». Я могла б розгорнути роман на будь-якій сторінці й одразу вгадати частину історії, уявити собі наступне речення ще до того, як його побачу. Це було старе класичне видання Penguin, з портретом місіс Бронте на обкладинці. На еклібрисі був напис: «Недільна школа парафіяльної церкви Святого Євстафія, подарунок Елеанор Оліфант за ідеальне відвідування, 1998 р.». Усі казали, що я мала дуже екуменічне виховання, тому що жила в родинах пресвітеріан, англіканців, католиків, методистів та квакерів, кілька осіб взагалі не визнавали Бога, якщо він не тицяє в них своїм електричним пальцем, зображеним Мікеланджело. Я ставилася до всіх спроб духовного виховання з однаковою неповагою. Недільна школа або її еквівалент дозволяли мені залишати