Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

білу блузку, яку пані Пелаґея Соловйова запхала у валізу в паніці й поспіху, коли їм 1919 року довелося тікати з Петрограда. Підбіг кельнер із сільничкою й посолив пляму, перш ніж Сонечка бодай зрозуміла, що сталося, але важко повірити, що Ґерардова кров дала себе вивести, коли Яня, гувернантка у Соловйових, якось випрала ту блузку.

Розлючений Пан Саво пішов із «Європи», посварившись із кельнерами через рахунок, а із Зіґфрідом Вернером, розпорядником готельних балів — через запрошення непристойної паризької трупи до міста. «У нас є й власні дупокрути й курви на експорт, ще тільки французьких тут бракувало!» — сказав Вернеру. І нехай той більше не розраховує на нього в організації щосуботніх вечорів вальсу. Вернера це не зачепило. Черанич і так уже досягнув віку, коли чоловічий норов робиться прикрим, тому краще б йому сидіти вдома і не псувати молоді забаву. Так йому й сказав, поставивши таким чином остаточну крапку на їхній дружбі, розпочатій ще в ті роки, коли вони щоосені разом їхали до Відня: Саво на студії, а Вернер — у гості до рідні. Черанич походив із багатої родини, а Вернер був бідний як церковна миша. Скільки разів перший нагодував і напоїв другого — про те обоє думали після скандалу, спричиненого першим танґо-балом. Савові допікало кожне куряче стегенце, яким він почастував Зіґфріда, а Зіґфріда мучив запізнілий сором, тож він шукав розради в абсенті й цілими днями потерпав від страшного похмілля.

Після закінчення балу адвокат Саво Черанич звелів своєму водієві везти Розу додому, а сам із дванадцятьма розгніваними однодумцями, представниками найдобірнішого міського панства, пішов до ресторану «Два воли», де за ракією й закусками вони розмірковували, як годилося б відповісти на випад Вернера. Більшість вважали, що не можуть тут нічого вдіяти, але Черанич наполягав, що вони мусять кудись поскаржитися. Він особисто готовий написати доповідну міністрові віровизнання у Белград, піти до єпископського палацу й поговорити з владикою, домагатись аудієнції в архієпископа… «Покинь ти дурну справу», — переконував Йозо Сунарич, стискаючи йому передпліччя. Taca Кочович тим часом плескав його по плечі й повторював: «Так, так, Йозо правий». «Та йдіть ви всі до бісової матері!» — розкричався адвокат Черанич і десь близько першої чи пів на другу демонстративно покинув ресторан.

Дорогою додому на нього напали двоє невідомих чоловіків, побили палицею по спині й голові й відібрали годинника та гаманця. Намагалися зняти й персня з печаткою, але безіменний палець лівої руки в нього так розтовстів, що перстень стягнути було неможливо. Уже лежачи в лікарні, трохи заспокоївшись і навіть радіючи, що врятувався, Саво Черанич жартував, що його ненажерливість врятувала йому честь і адвокатську практику. Якби він не набрав тих двадцять кіло, заїдаючи жаль за пропалою Австрією, перстень би легко зіслизнув у розбійницькі руки, і хтозна, під якими неподобствами ставили б тепер його печатку.

Поліція не знайшла винуватців злочинного нападу на шанованого сараєвського адвоката, але довго ходила чутка, буцім Чераничу натовкли гарбуза не через гроші, а через те, що заголосно бунтував проти аргентинського танцю. Всякий надмірний бунт призводить до того, що бунтівник дістає по голові, і немає жодного значення, проти чого він повстав.

Хай там як, Саво й Роза більше не ходили на вечори вальсу, але й танґо не ввійшло в моду: в Сараєві не було чоловіків, які б навчилися його танцювати, а Вернер більше не привозив танцюристів із Парижа.

Але за шість років по тому сталося дещо, заради чого й варто було розповісти історію про перше сараєвське танґо анонімного Ґерардо і Сонєчки Соловйової, а також про роль Саво Черанича в цьому танці. Навесні 1934 року Карлос Ґардель[39] відвідав Сараєво! Відомості про цю подію неможливо знайти ні в біографіях Ґарделя, ні в тогочасних газетах. Біографи нічого навіть не знали про цю подорож, а для тодішньої преси в глухій балканській провінції ім’я Ґарделя нічого не означало. Та й хтозна, як відреагував би на увагу знаменитий аргентинець з огляду на те, що в Боснію його привела біда.

Отже, по порядку. Карлос Ґардель на той момент уже записав близько тисячі композицій, з’являвся у музичних постановках і кінофільмах, спочатку на батьківщині, а потім і в Сполучених Штатах Америки. Більшість його пісень мали в основі танґо, що зумовлювало дивовижне переплетення фатальних елементів у ритмі, мелодії й тексті. Про що б не співав — Ґардель завжди віщував трагічний кінець. По суті, кожне його танґо готувало до того останнього удару, від якого зупинялося дихання, навіть у слухачів, що вже казати про танцюристів, яких з останнім тактом охоплювало короткочасне, але абсолютно чітке передчуття смерті. Ґардель вірив, що одного прекрасного дня буде створено таке танґо, останній такт якого означатиме й останній удар людського серця.

Однак за кілька місяців до поїздки в Сараєво, точніше — на День мертвих, Ґардель, п’яний від слави й пихи, простягнув свою долоню одній циганці в Буенос-Айресі. Раніше завжди відмовлявся: боявся будь-яких віщувань, сахався ворожок і провісників доль, яких було повно на кожному кроці, бо ж злидота мусила з чогось жити. Але того дня він повірив, що нічого поганого з ним не може статися і що на його долоні записано, буцім він господар власної долі. Якщо це не так, хіба промовляло би танґо його голосом?

Циганка повернула йому гроші. Пхнула їх у долоню, яку щойно перед цим розглядала, склала її в кулак, а очі в неї наповнилися слізьми. Він хотів знати, у чому річ, а вона все повторювала, що краще йому не знати. Долі легше уникнути, коли нічого не знаєш про неї. Ґардель запитав, якої ж долі уникати. Циганка відповіла, що йому лишилося два роки життя. І врятуватися він зможе тільки якщо робитиме те, що було можливим п’ятсот років тому. Він подумав, що вона відмовляє його співати танґо, і зіштовхнув її з паперті церкви Святого Міґеля. Натовп ледве не розірвав її, вимагаючи зізнатись, яку долю вона прочитала на долоні Карлоса Ґарделя, якщо він так розлютився, та вона нічого їм не сказала.

Ґардель повірив, як вірить кожен, хто боїться, що циганка читатиме з його долоні. Вірив так, як вірять оті, що не ходять до церкви, але, щойно будівельники покладуть навхрест дві дошки, бачать лик Спасителя.

Якось він поскаржився Моріцу Албахарі, музиканту з готелю «Хілтон», що вже не може спати ночами. Моріц не порадив йому ні випити склянку холодного молока, ні порахувати до тисячі, натомість запитав про погані новини — чи