Читати книгу - "Пiд тихими вербами"

— Правда! Правда! — озвалися навкруги голоси. — Наче в око влiпив!

А Зiнько, насмiлений хвалою, казав палко далi:

— Кажуть, громада — великий чоловiк. Треба ж, щоб у великого чоловiка й сила велика була, а то вiн буде малий. Хай же вiн не збувається своєї сили. Наша сила — земля. Коли вона буде в громади — буде й сила; коли ж громада її вiддасть комусь, то свою силу змалить, а чужу вбiльшить. Тодi великим чоловiком буде не громада, а хтось iнший, а громада буде в його попихачем. Хто хоче зробити громаду попихачем — хай продає землю, хай пiдпалює громадську хату! Оце й усе!

Зiнько зiйшов iз схiдцiв у стовпище. Громада мовчала, на хвилину притихши. Всiх уразили Зiньковi слова. Помалу почав озиватися то той, то цей:

— А що ж, хiба й не правда?.. Вони на нас скоро верхи їздитимуть!.. Не можна їм попускати!.. Не треба продавати!.. Не хочемо!..

Озивалося все бiльше й бiльше. Вся громада вже гула, як бджоли в улику. Тим, хто за горiлку згоджувався стати за Дениса, тепер сором було згадувати про це. Та й хто сидiв у неволi в Дениса чи в його полигачiв, забув на ту мить про те. Кожний почувався громадянином. Кожний розумiв, що вiн тут має силу, i любо йому було це почувати. Денисовi полигачi мовчали, а голосно озивалися прихильники громадськi. Зiнько й товаришi ходили промiж людьми i додавали їм ще до того, що вже було казано.

— А цитьте ви! Слухать! — зикнув з усiї сили старшина.

Громада вщухла, дослухаючися, що вiн iще скаже. Але загомонiв не вiн, а Денис:

— Коли не хоче громада продавати, то я за свої грошi й деiнде знайду, плакати не буду. Тiльки вже як громада до мене, так i я до громади. Нехай уже тепер нiхто не ходить до мене по землю, та й тим не буду далi ждати, хто менi грошi винен. От що!

Проказавши це, вiдiйшов назад i сiв на рундуцi на ослiнчику. За ним виступив Рябченко:

— I по-моєму, громада не по правдi робить з Денисом Пилиповичем. Коли так, то й я слiдком за їм: землi нiкому не дам i з позичками царамониться не буду.

— Та вже й я не iнак робитиму, — озвався Остап, а за ним i Денисiв тесть Манойло, а за Манойлом — Сучок.

Всi тi похвалки падали на громаду, як довбня воловi на голову. Голова запаморочувалась.

— От так, як зараз казано, — так i я робитиму з вами! — гукнув Копаниця. Чули?

А вони це так добре чули, що вiдразу не знать де й подiлася вся та смiлiсть, той громадський запал, що тiльки оце зараз охопив їх. Стояли похнюпившись, i кожен думав про те, скiльки вiн винен Денисовi чи кому з його полигачiв, де вiн вiзьме грошей, щоб вернути ту позику, в кого вiн братиме восени землю, куди вiддасть на пашу товар…

— Чули? — гукав Копаниця. — Коли не позакладало, то тепер бачите, куди треба завертати! Отже, хто хоче продати Денисовi Пилиповичу Сивашевi землю — зоставайся там, де стоїш, а хто не хоче — виходь лiворуч за колодки.

Зiнько, Карпо, Васюта, Грицько та ще чоловiк десять, а серед них Дмитро, Михайло та Савка, перейшли лiворуч. Всi iншi, величезна бiльшiсть, стояли мовчки, похнюпившись.

— Люди добрi! — скрикнув до них Зiнько. — Та що ж це ви робите? Ви ж самi себе продаєте!

— Мальчать! — крикнув старшина. — Що ти менi тут бунт заводиш? Я тебе в холодну закину! Я тебе в стан одiшлю!

— Годi! — вiдказав Зiнько. — Що це ви так з холодною розносилися, що все мене закидаєте? Я не бунтую, я правду кажу. Панове громадо! Сором вам, що ви такi боязкi! Невже ж нiде нема правди на свiтi, тiльки в багацькiй кишенi?

— Десятники! Берiть його в холодну! — репетував старшина.

Десятники нехотя пiдiйшли до Зiнька.

— Братики, — промовив до їх Васюта, — не будьте свиняками! Бо щоб я здох, коли першому, хто до його торкнеться, не погладжу його свинячу морду оцiєю штучкою! — I вiн пiдняв свого здоровенного кулака.

Десятники стали, не знаючи, що їм робити. Але й старшина, бачачи, що вже починається щось непевне, облишив Зiнька, мов забувши за нього, i гукнув на писаря:

— Семене Семеновичу! Пишiть приговор о продажi обчеської землi Денису Пилиповичу Сивашу!

— Ще вчора написав! — одказав писар.

— Одбирать руки! — звелiв старшина. Двоє письменних пiшло у стовпище вiдбирати в неписьменних руки. Звичайно пiдписувались за їх i без цього, але що тепер було таке карлючкувате дiло, то старшина звелiв зробити й це. Двоє людей штовхалося серед стовпища, а стовпище стояло похнюплене, понуре…

Зiнько мовчав, не знаючи вже, що дiяти, бачачи добре, що тут уже нiщо не поможе. I враз мов полум'ям обняло йому голову, i вiн, сам не знаючи, нащо це робить, кинувся до Дениса i, стискаючи кулаки, скрикнув:

— Дерилюде! Всiх проглинути хочеш? А бодай би ти подавився на цьому мiсцi!..

Ще одна мить, i Зiнько вдарив би Дениса, збив би його додолу, пiд ноги… Але Денис, iзроду не бачивши Зiнька такого роздратованого, злякався й скрикнув:

— Господин старшина! Я протестуюсь… Вiн мене вб'є!..

Це перелякане обличчя, цей повний страху голос одразу спинив Зiнька. Вiн спустив руки.

— А, так! — скрикнув старшина. — Десятники! Роти пороззявляли, стоять, як стовпцi… Берiть його!..

Але поки десятники наблизились, Карпо взяв Зiнька за руку i вивiв його з громади.

— Ходiм, брате! Нема вже чого нам тут робити!.. Вони пiшли.

— Ну й падлюки! — лаяв громаду Васюта. — От свиняча порода!

— Вивiшав би всiх! — похмуро й прикро сказав Карпо.

— Таку землю, таку гарну землю та й вiддати! — бiдкався Грицько.

— А ми ще клопочемось за їх, за громаду! — казав Карпо. — Та наплювать на цю громаду, — вона доброго слова не варта.

Зiнько нiчого не сказав, тiльки важко дихав, стискаючи зуби.

— Усi в їх у руках, як риба в волоцi в матнi, от що! — казав Грицько. Схоче — випустить, а схоче — в юшцi з'їсть.

— Були там такi, що й не в матнi, та й тi в свинячий слiд побiгли, вiдказав Васюта.

— Праведний чоловiк нiякого лиха не злякається, а злочестивий i без лиха лихо дiє,- правив своє Карпо. — Чого ж ми будемо за їх клопотатися, турбацiї собi завдавати? Не дурно сказано, що покиньте мертвих свої мерцi ховати, — отак i це.

— Ат, облиш-бо,