Читати книгу - "Загублений світ"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Так, наприклад, з’ясувалося, що кілька років тому лорд Джон опинився на «нічийній землі», існування якої пояснюється неточністю кордонів між Перу, Бразилією і Колумбією. На цьому величезному просторі в достатку виростає каучукове дерево, що завдало тубільцям, як і на Конго, не менше зла, ніж підневільна праця на дарьєнських срібних рудниках за часів панування іспанців. Купка негідників-метисів заволоділа всією цією областю, озброїла тих індіанців, що погодилися їх підтримувати, а інших перетворила на рабів і, погрожуючи нелюдськими катуваннями, змушувала рубати каучукові дерева і сплавляти їх униз річкою до Пари.
Лорд Джон Рокстон спробував було заступитися за нещасних, але, крім погроз і образ, нічого не домігся. Тоді він за всіма правилами оголосив війну ватажкові рабовласників, якомусь Педро Лопесу, зібрав рабів-втікачів, озброїв їх і почав воєнні дії, що закінчилися тим, що нелюд-метис загинув від його кулі, а очолювана ним система рабства була знищена.
Не дивно, що ця рудоволоса людина з оксамитовим голосом і невимушеними манерами завоювала загальну увагу на берегах великої південноамериканської ріки. Втім, почуття, що він збуджував, були, як і слід очікувати, різні, бо тубільці відчували до нього вдячність, а їхні колишні поневолювачі — ненависть. Кілька місяців, проведених у Бразилії, не минули для лорда Рокстона без користі: він вільно опанував місцеву говірку, що складається на одну третину з португальських слів і на дві третини з індіанських.
Я вже згадував, що лорд Джон Рокстон буквально марив Південною Америкою. Він захоплювався, говорячи про неї, і його захоплення було заразливе, бо навіть у такого невігласа, як я, прокинувся інтерес до цієї країни. Як би мені хотілося передати принадність його розповідей, у яких точне знання так тісно перепліталося з грою палкої фантазії, що навіть професор Саммерлі уважно слухав їх і скептична посмішка поступово збігала з його худої, довгої фізіономії! Лорд Джон розповідав нам історію величної ріки — Амазонки. Вона була досліджена ще першими завойовниками, що пропливли нею від одного кінця материка до іншого, і все-таки дотепер ховала багато таємниць за своєю вузькою і вічно мінливою береговою лінією.
— Що там, на тому боці? — вигукував лорд Джон, показуючи на північ. — Драговини і непрохідні джунглі. Хто знає, що в них таїться? А там, південніше? Болотисті зарості, де ще не ступала нога білої людини. Невідоме оточує нас з усіх боків. Хто може знати напевно, чого варто чекати за цією вузькою прибережною лінією? Чи можна ручатися, що старий Челленджер казав неправду?
Професор Саммерлі розцінював такі слова як прямий виклик; вперта усмішка знову з’являлася на його обличчі, він іронічно похитував головою, пускав клуби диму з люльки і жодним словом не порушував ворожої мовчанки.
Але досить говорити про моїх двох білих супутників; їхній характер і вади, так само як і мої власні, виявляться з подальшого. Розповім краще про людей, що, можливо, відіграватимуть важливу роль у прийдешніх подіях.
Почнемо з велетня-негра на ім’я Самбо. Цей чорний геркулес, працьовитий, як кінь, наділений приблизно таким самим інтелектом. Ми найняли його в Парі за рекомендацією пароплавної компанії, на судах якої він навчився абияк розмовляти англійською.
Там же, у Парі, ми завербували двох метисів, що сплавляли в місто червоне дерево з верхів’їв Амазонки. їх звати Гомес і Мануель. Обидва вони смагляві, бородаті і люті на вигляд, а їхній спритності і силі могла б позаздрити навіть пантера. Гомес і Мануель провели все своє життя в тій верхній частині басейну Амазонки, що ми мали досліджувати, і ця обставина спонукала лорда Джона взяти їх. У одного з метисів, Гомеса, є ще та позитивна якість, що він прекрасно говорить англійською мовою. Ці люди погодилися прислужувати нам — куховарити, веслувати і взагалі робити все, що від них буде потрібно, за платню в п’ятнадцять доларів на місяць. Крім них, ми найняли трьох болівійських індіанців племені мойо, представники якого відомі серед інших прирічкових племен як мистецькі рибалки і веслярі. Старшого з них ми так і назвали Мойо, а двоє інших дістали імена Хосе і Фердинанд. Отже, троє білих, двоє метисів, один негр і троє індіанців — ось склад нашої маленької експедиції, що чекала в Манаосі на подальші інструкції, аби вирушити в путь і виконати покладене на неї таке незвичайне завдання.
Нарешті, минув томливий тиждень, і настали довгоочікуваний день і година. Уявіть собі напівтемну вітальню гасієнди Сант-Ігнасіо, розташованої за дві милі від міста Манаос. За спущеними завісами сліпуче сяяло сонце, що відливало міддю, тіні від пальм чорніли на світлі так само чітко, як і самі пальми. Не було ні найменшого вітерцю, у повітрі стояло безугавне дзижчання комах, і в цей тропічний багатооктавний хор входив і густий бас бджіл і пронизливий фальцет москітів. За верандою починався невеликий, обнесений кактусовою огорожею, сад із квітучими кущами, над якими, спалахуючи, як жаринки на сонці, пурхали великі блакитні метелики і крихітні колібрі.
Ми сиділи за очеретяним столом, а на ньому лежав запечатаний конверт, на якому нерівним почерком професора Челленджера було надряпане таке:
«Інструкція лордові Джонові Рокстону і його супутникам. Розкрити в місті Манаос 15 липня рівно о 12 годині дня».
Лорд Джон поклав годинник на стіл поруч із собою.
— Ще сім хвилин, — сказав він. Дідуган досить пунктуальний. Професор Саммерлі криво посміхнувся і простягнув до конверта свою худу руку.
— По-моєму, байдуже, коли розкрити, зараз або через сім хвилин, — сказав він, — Це те ж саме шарлатанство і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Загублений світ», після закриття браузера.