Читати книгу - "Антон та інші нещастя"

— Як гадаєте, що треба, щоб вирівняти земну кулю? — питаю я.

Визнаю, дивно питати про такі речі стару даму.

— Щоб вирівняти будь-що, треба дати копняка під зад, — відповідає Сіґне Сальвесен. — Хочеш печива?

* * *

— Упав з велосипеда? — питає тато, побачивши мене.

— Єп-п! — відповідаю я.

Я жбурляю брудний одяг у кошик для брудної білизни й перевдягаюся у піжаму. Добре було б собі похворіти трішки. Але я забагато хочу.

Я падаю на канапу й заходжуся перемикати телеканали, як раптом помічаю: тато плете на шпицях.

Я так відверто витріщаюся, аж тато ледь не регоче.

— Трохи тренуюся, — усміхається він.

Трохи тренується? Що б це означало? Тренується до чого?

— Шалик? — питаю я.

— Можливо.

Я відчуваю, як мені холонуть ноги. Ось знову…

МИРНА УГОДА

— Я передумав! Кохання таки існує!

Сьома година ранку. Я натискаю «Надіслати» на мобільному. Скоріш за все, я брешу, але це брехня на благо.

Відповідь від Іне приходить, коли я вже встиг швиденько помитися в душі й поснідати.

«ОК» — відписує вона. Іне аж ніяк не багатослівна.

«Хочеш і надалі мені допомагати?» — набираю я текстове повідомлення на ходу, відчиняючи двері. Відповіді немає. Але он на вершку пагорба стоїть зі своїм велосипедом Іне, чекає на мене.

— За однієї умови, — це перше, що вона каже, дивлячись собі під ноги й знічев’я блимаючи велосипедною фарою.

— Якої?

— Що ти допоможеш… моїй кузині.

Яка ж вона добра до своїх родичів! Мушу погодитися… Мені й самому дуже потрібна її допомога.

— Окей, — кажу я, несміливо усміхаючись.

Іне набирає повітря, ніби хоче щось сказати. Натомість довго, уважно дивиться на мене й видихає. Без усмішки.

Я відразу переходжу до розповіді про Уллу, яка несподівано повернулася до нас і намагається бути толерантною. І про тата, який раптом почав плести на шпицях і якому треба дати копняка.

— Що про все це думаєш? — питаю я.

— Думаю, що її треба виконкурувати.

— Виконкурувати??? — розгублено перепитую я.

— Так, вона має програти в конкуренції з іншою жінкою.

Інша жінка. Я подумки зітхаю. Але я ж уже став віруючим у кохання. Шляху до відступу немає.

— Окей, — кажу я. — Твої пропозиції?

— Жодних. Моя черга розповідати.

І вона починає розповідь. Про батьків кузини, які не вміють спілкуватися і постійно сваряться, а як не спілкуються, то тупо мовчать. Гм, видно, дуже невесело живеться кузині Іне.

— Але ж існують консультації для проблемних подружніх пар? — кажу я.

— Уже пройдений етап.

— А пелюстки троянд у ванні?

— Та-а, — зневірено махає рукою Іне.

Я намагаюся згадати, про що написано в ілюстрованих журналах Сіґне Сальвесен. Про окситоцин і шість обіймів на день. Ще трохи подумавши, згадую про «спільні інтереси», що мало б бути доволі помічним.

— Що любить її тато? — питаю я.

— Автомобілі.

— Автомобілі, — задумливо повторюю я. — А ще що?

— Можливо, газонокосарки.

Автомобілі й газонокосарки…Трохи замало простору для фантазії. Навіть мій тато має більше зацікавлень. Я, направду, радий, що не є консультантом у питаннях подружнього життя.

— А мама що любить?

Іне замислюється.

— Лад.

Що ж, не всі завдання бувають легкими. Вочевидь, ситуація Іненої кузини не менш складна за мою.

* * *

«If you obey all the rules, you miss all the fun». Це — напис на футболці мого тата й означає: «Якщо дотримуватиметеся усіх правил, усе прекрасне в житті пройде повз вас».

Отже, час насолоджуватися прекрасним. Хоч тато й не любить сюрпризів, ми з Іне далі сидимо за комп’ютером і проводимо дослідження, як йому допомогти. Мабуть, я таки важкий підліток, попри все.

Але ми теж вишукуємо способи, як допомогти кузині Іне. Пошукові слова: «Поради для подружнього життя». Згодиться і мені, й Іне. Чи радше: моєму татові й Іненій кузині. Бо і там, і там є певні проблеми. Над татовими проблемами доведеться ще добряче попрацювати.

Вечір. Ми з Іне знову, як і колись, проводимо багато часу разом. Принаймні на перший погляд. Хоч вона й просиділа самотою у бібліотеці всю велику перерву, додому ми йдемо разом. Не завертаючи, проте, до нашої дошки між деревами.

«Кохання керується своєю особливою логікою, — читаю я. — Іноді найменші дрібниці можуть присмачити стосунки». Ми натрапили на сайт, який називається «Сердушковий закуток», і сподіваємося там знайти, чим присмачити стосунки в обох випадках.

Іне схиляється над монітором ноутбука й читає далі: «Серденько з малинового варення на її канапці, шматочок шоколаду йому до кави. А може, гарний музичний супровід до миття посуду? Романтичний фільм після вечері?».

Іне підводить голову. Погляд у неї задуманий.

— Романтичний фільм? Знаєш якісь романтичні фільми? — питає вона.

Останній фільм, який ми дивилися з татом, називався «Рятуйте, ми їдемо у відпустку». Не думаю, що його варто рекомендувати Іне.

— Я знаю лише один романтичний музичний твір, — каже Іне.

І я знаю, що вона має на увазі. «Місячне сяйво».

— Там ідеться про Місяць, — каже Іне.

Але відразу згадує, що ще не вивчила кінцівку п’єси. І вирішує порадити кузині написати романтичне вітання на дзеркалі у ванні. Губною помадою. Це мало б подіяти, якщо вірити «Сердушковому закутку». Обоє батьків вважатимуть, що написав хтось інший з них — так ми собі подумали.

Іне усе занотовує в записник.

— Перейдімо тепер до мого тата, — кажу я.

— Добре, — погоджується Іне.

— А якщо ми знайдемо йому ще гіршу нову даму! І вона зуміє витіснити Уллу?

— Гірших треба відсіяти.

— Як? — питаю я. — Проводити співбесіди?

Іне знову замислюється. Надовго. І врешті каже:

— Подамо оголошення про знайомство.

Оголошення! Я тетерію.

— Чи ти здуріла? А якщо хтось відповість?

— Дурень! — каже Іне, але цього разу всміхається. — Для того й подаються оголошення, щоб на них хтось відповів. Напишемо твій номер телефону.

— Мій?! — знову скрикую я; добре, що тата немає вдома. — І що я скажу?

— Нічого, звісно. Попросимо не телефонувати, а прислати коротку смс-ку з інформацією про себе. А тоді виберемо найліпших.

Іне мене не переконала.

— І як вчинимо з обраними?

— Влаштуємо сюрприз твоєму татові, — усміхається Іне.

Здається, Іне знову стала давньою Іне, тобто самою собою.

ПЛАКАТИ Й ЗАТИШОК БІЛЯ КОМИНКА

— Гарно, — каже Анне й вимикає програвач.

Клас саме доспівав «Ми діти Землі». Усі, за винятком Симона, який, вочевидь, подумав, що це ще не кінець пісні, і доспівав власну коротеньку строфу.

— Супер, молодці! — Анне захоплено аплодує, вдаючи публіку. — А тепер підносимо вгору плакати!

Вільде піднімає шматок картону