Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

Всі домочадці передбачливо залишили священика наодинці з Андрійком. Попиваючи молоко, постійно гріючись на краю печі, вони гомоніли з самого ранку. Переважно про те, про що перестали розмовляти, наче внаслідок змови. Про погибель бистрецьких рубачів. Перед ними теж появився Левіатан, тільки не морський, а гірський. Усіх загріб, тільки Андрійка виплюнув. Саме про це збирався говорити Андрійко. Але він затинався, весь час переривав, священик хотів почути, але випитував обережно:

— Спочатку казали, що і ви загинули, а потім, що ви осліпли, а нарешті, що якось замурували рота.

Андрійко розповідав важко:

— Саме так, як у вашій проповіді. Я з’їхав на дно гори, земля мене проковтнула. І я загинув, а потім ожив і в самому кінці осліп. Я не смів молитися, бо ті погинули, а я вижив. Але чому? Для чого? Скажіть.

Священик не відповідав, Андрійко пояснював:

— Знаки я бачив від початку, але сам собі не вірив. Тож, як вимагати, щоб інші повірили? Я наглядав за ними, часом щось сказав тихо, щоб занадто не сміялися. Остаточно я злякався тоді, коли Танасенько пророкував потоп і кінець. Коли мої напучування вже не допомагали, то я ходив за ними, коли міг. І в той останній раз також. Але Левіатан мене не захотів. Добре хоч одне те, що не сталося те, чим страшив Танасенько.

Андрійко перервав, показав за вікно:

— На дворі було саме так, як сьогодні.

Священик вийшов за хату. Після потопу снігових заметів розпогодилося, що аж любо було. Не було й сліду старої весни, ані журби, ані нудьги, ні обдертих буковинок. Знизу земля затвердла, на ній іскрилася снігова піна. На лісах і вершинах білі загортки відбивали світло так, що аж боліли очі. Сонце і вітер мали з чим гратись. Далекі вершини курили собі люльки, спокійно, щасливо.

— Через якихось два дні можна повертатись, — втішився священик, — аби лиш протоптали стежки.

Коли він повернувся до хати, Андрійко підвівся на руках і розповідав жвавіше:

— Так само було тоді, коли ми востаннє поверталися з бутину. Ми дійшли на Зелене, недалеко до села вже після полудня. Ще до того ми зауважили на чистому небі білу копицю-вершину. Гора гладенька, сонце на ній вигравало, але в її животі під снігом там, де тріснуті скелі, я про це добре знаю, заховані скарби. Не срібло і не золото, а луска, яка світиться на сто метрів у глибину, а може й більше, поскладана рівненько, як короби. Там ще до потопу світу, стара могила живих істот. Не одне життя гора там проковтнула. Похоронила цілі роди, накрила цілі пласти, один на другий.

Тільки-но побачили рубачі, як блистить вершина гори на західному сонці, закричали в один голос, аби скоротити дорогу, а не обходити через село вздовж Ріки. Сніг твердий, лопати і чекани у нас із собою, пройти туди — це легко. І слушно, бо обходити навколо і далеко і нудно. Тож ми відразу пішли стрімко вгору. Ноги самі рубали сніг, ми не провалювались і не зсувались. Тільки дуже високо вже почався западистий сніг, м’яко увігнуті подушечки, тільки й лягай. Сонце зайшло, але так було навіть краще, бо в очі не били відблиски, а на снігу і так було видно. Ми провалювалися все глибше, допомагали собі лопатами.

Вже пройшли більше від половини шляху, аж тут блискавка високо над лісом. Я дуже чітко почув шепіт: «Вони попалися!». Потім висока, як чотири смереки, тінь змахнула, немов крило, і позіхнув голом так, наче вовк прокинувся у лігві. «Повертаймось негайно, — просив я, — чуєте? Відкриває на нас пащу!». Вітролом заспокоював: «Можливо, засов готується проти лісу, але нас не спустить. Немає чого боятись. Повертатися надто пізно, на Річці скоро вже ніч». І зразу ж пролетів наступний туман тіні, ще вищий. «Люди, це не жарти, — наполягав я, — повертаймось негайно!». І тут тріснув грім, потім загуркотів довгий грім. Засов снігу насунувся на ліс, зупинився. «Ну, бачите? — казав один з іншим. — Ліс не пустив». Тільки Лесьо Караванчук, взявши мене за руку, прошепотів: «Чуєте шепоти? Ви бачили тіні?». Щоб не лякати, щоб криком не підштовхнути засову, і я прошепотів до Вітролома: «Кузьмо! повертаймось бігом! Вже! поки ще є час!». Вітролом голосно засміявся: «Тепер? Коли ми вже проковтнули половину гори?». Мандат весело зареготав, всі сміялися, крім Леся. А я їм пошепки: «Ви чули шепоти?». Лесьо теж чув. «Повертаємося, Лесю?» — «Я за компанію, так як всі», — відповів Лесьо. — «Люди, — кажу я їм вже відкрито, — це не ви гору проковтнули, це вона вас збирається проковтнути. Втікаймо і то бігом, заради Ісуса святого!». Вітролом зупинився: «Повертайтеся, Андрійку, ночуйте над Рікою. Коли комусь щось причується, то змушувати не треба». — «А ви не бачили, не чули?» — питаю я. — «Ні, — відповідає, — я нічого не чув». — «Але ж Лесьо чув», — кажу. — «Ну, то нехай повертається разом з вами. Тут ще стрімкий спуск, а він не такий міцний, та й ви не надто, повертайтеся обоє».

Щойно він це промовив, як яскрава блискавка розсвітлила ліс, а гуркіт був такий, як тоді, коли на Ріці скелі розбивали. І не дивно, ліс же прорубаний, не такий, як колись, не впирався. Після цього гуркоту він сам, Левіатан, появився відразу нижче лісу. Неначе ми його накликали. Ми зупинилися шеренгою, я це запам’ятав: Мандат, Ґєлета, Матарга, Лесьо, Бомба, Вітролом, Дмитрейчук, а я в самому кінці. І тиша.

— «Повертаймось бігом»? — прошепотів я. «Мабуть, так» — відповів Лесьо.

Інші мовчали, чекали. Ще пару цих хвилин були нам зіслані з неба, більше вже ні. Тимчасом Левіатан переодягнувся у липку маску снігу. Вітролом заспокоював: «Це вже кінець, ви ж бачите, засова м’яко розбита, ходімо прямо на поперек».

І відразу ж для нас усіх почався кінець світу. Тихенько зростала в наш бік його паща, щораз вище понад наші голови. Відкривалася. Але ж ні! згори, знизу, збоку того тілища насувалися пащі. За кілька митей набухали, розросталися так, як дерева за сотню літ. Вигиналися, шукали.

Петрисько, внук вашого дяка, той, що його звали Мандат, вкопався ногами у сніг. І повірте мені, сміявся, наче це була гра. Таким він був. Сокирою розбивав чорно-білі морди, рубав. Але, де він щойно зрубав, виростали тихо і