Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

палубу, Ахав зіперся на фальшборт і задивився, як його тінь у воді поринає все глибше й глибше під його поглядом, що намагався проникнути далі в глибини. Та солодкі пахощі цього зачарованого повітря, здавалось, на часинку розтопили їдучий камінь у його душі. Нарешті це радісне, щасливе повітря, це привітне небо неначе пригортали й пестили його; мачуха-життя, що так довго була до нього жорстока й сувора, тепер обняла ласкавими руками його вперту шию і плакала від радості, знайшовши в серці силу врятувати й благословити його, хоч він був свавільний і непутящий. З-під насунутого на лоб капелюха Ахав зронив у море сльозу, і в усьому Тихому океані не знайшлось би скарбу, коштовнішого за ту малу крапельку.

Старбак побачив старого капітана, побачив, як той важко спирається на фальшборт, і неначе почув у своєму щирому серці те невтримне ридання, що проривалось із оцього спокою довкола. Обережно, намагаючись не привертати Ахавової уваги, він підступив ближче й зупинився позаду.

Ахав обернувся.

- Старбак?

- Так, сер.

- Ох, Старбак, який же лагідний, який лагідний цей вітер і як ласкаво дивиться на нас оце небо! В отакий день, у такий самий ясний день я, вісімнадцятирічний юнак-гарпунник, загарпунив свого першого кита! Сорок років тому! Цілих сорок років! Сорок років на промислі! Сорок років злигоднів, небезпек, штормів! Сорок років у немилосердному морі! На сорок років покинув Ахав мирну землю, сорок років провадив війну зі страхіттями глибин! Справді, Старбак, із цих сорока років я й трьох не пробув на березі. Коли я подумаю про те, яке життя прожив, про те, якою пустелею самотності було воно, про муровані фортеці капітанської відособленості, яка допускає до серця так мало співчуття з зеленого світу довкола… О тягар утоми! О гвінейське рабство самотньої влади! Коли я подумаю про все, чого досі не бачив так виразно, а тільки відчував наполовину,- про те, що я сорок років живився тільки просоленим сухим шматком, і це справжній символ сухої поживи моєї душі! - тоді як найубогіший житель суходолу щодня має на пожиток свіжі плоди й ламає свіжий хліб світу цього, а не такі плісняві сухарі, які я гризу в цій далині, цілими океанами розділений з моєю молодою дружиною - дівчиною, власне,- яку я взяв, мавши вже далеко за п’ятдесят років, а на другий день після шлюбу відплив за мис Горн, тільки раз зоставивши слід голови на шлюбній подушці… Дружина! Дружина! Скоріше вже вдова при живому чоловікові! Так, я зробив ту сердешну дівчину вдовою, коли одружився з нею,- чуєш, Старбак? А потім - божевілля, шаленство, кипіння крові й вогонь у голові, що з ними старий Ахав тисячу разів кидався в скажену запінену погоню за здобиччю! Я ж був більше демоном, ніж людиною! Так, так! Яким дурнем! Дурнем! Дурнем! Яким дурнем пробув старий Ахав усі ці сорок років! Старий дурень! Навіщо оця запекла гонитва? Навіщо надривати руки веслом, гарпуном чи списом? Чи став Ахав від того багатшим або кращим? Глянь на мене, Старбак! Чи це не жорстоко, що мені, на чиїх плечах такий тягар, відібрано ще й оцю нещасну ногу? Відгорни мені з лоба оці сиві пасма, вони лізуть в очі, і здається, ніби я плачу. Такі сиві пасма можуть вирости хіба на попелищі! Та чи я справді такий старий, такий страшенно старий на вигляд, Старбак? Я почуваю себе смертельно змученим, зігнутим, горбатим, немовби я Адам, що спотикається під тягарем сторіч, прожитих відтоді, як його вигнано з раю. Боже! Боже! Боже! Розбий на друзки моє серце! Розчави мені мозок! Глум! Глум! Гіркий пекучий глум - оце сиве волосся! Хіба я зазнав стільки втіх, щоб носити його на скронях і почувати себе таким нестерпно старим? Підійди ближче! Стань коло мене, Старбак, дай мені заглянути в людські очі: це краще, ніж дивитись у море чи в небо, краще, ніж споглядати бога. Присягаюся зеленою землею! Присягаюся ясним вогнем хатнього вогнища! Це ж чарівне дзеркало! Я побачив у твоїх очах свою дружину й дитя. Ні, ні! Зоставайся на кораблі! Не спускай свого вельбота, коли затаврований Ахав вирушить у погоню за Мобі Діком. Цей ризик не для тебе. Не для тебе, в чиїх очах я бачу свій далекий дім!

- Ох, капітане, мій капітане! Висока душе! Благородне серце! Навіщо, навіщо ганятися за цим ненависним китом? Пливімо всі геть звідси! Утікаймо з цих погибельних вод! Вертаймось додому! У мене також є дружина й дитя, дружина й дитя моєї щиросердої, приязної, безтурботної молодості, як і у вас, капітане, є дружина й дитя вашої відданої, тоскної, батьківської старості! Пливімо геть! Геть! Я сю ж мить віддам наказ лягти на зворотний курс! Як весело, як радісно побіжимо ми по хвилях до рідного Нентакіту! Адже й там, капітане, адже й на Нентакіті бувають отакі лагідні блакитні дні.

- Бувають, бувають. Я бачив їх - бачив такі ранки. Десь о цій порі хлоп’я бадьоро прокидається після опівденного сну, і мати розказує йому про мене, про оцього старого канібала, про те, що я плаваю над далекими безоднями, але вернуся додому й поколишу його на руках.

- Отак же й Мері, моя Мері! Вона обіцяла мені, що буде щоранку виносити сина на гору,- хай він виглядає на обрії батькове вітрило! Так, так! Годі, годі! Прямуймо на Нентакіт! Ну-бо, капітане, викресліть курс і пливімо звідси! Я вже бачу! Гляньте! Гляньте! Он синове личко у вікні! Синова ручка махає з гори!

Та Ахав уже відвернув погляд. Ніби всохла яблуня, він здригнувся й зронив додолу своє останнє зморщене яблуко.

- Що ж це таке, що це за безіменна, незглибима, нетутешня сила, який це підступний, зачаєний владар і самодержець, який жорстокий, безжальний господар повеліває мною, що я, всупереч усім природним прагненням і жаданням, отак рвуся, пхаюся, пробиваюся вперед і вперед, хто це так невблаганно штовхає мене до того, про що я в глибині свого власного серця не насмів би й подумати? Чи я справді Ахав? Хто це, о господи, підносить оцю мою руку - я сам чи хтось інший? Та якщо й велике сонце рухається не само собою, якщо й воно - тільки небесний хлопчак на побігеньках, якщо кожній зірці надає колового руху якась невидима сила, то як може битись оце мізерне серце, як може мислити оцей мізерний мозок,