Читати книгу - "Жінка у білому"

На мій невимовний подив, ці, з мого погляду, цілком безневинні слова справили на Песку таке саме разюче враження, яке він сам був справив на графа. Рум'яне личко мого друга вмить пополотніло, і, тремтячи з голови до п'ят, він помалу позадкував од мене.

— Волтере! — мовив він. — Ви не знаєте, чого ви просите!

Ці слова він вимовив пошепки, він дивився на мене таким поглядом, ніби я раптом указав йому на якусь приховану небезпеку, що загрожувала нам обом. За одну мить цей веселий, життєрадісний, дивакуватий чоловічок так перемінився, що коли б я зустрів його такого на вулиці, то нізащо не впізнав би.

— Даруйте мені, якщо я ненавмисне скривдив вас, завдав болю, — відповів я. — Згадайте, як тяжко постраждала моя дружина від руки графа Фоско. Згадайте, що виправити це лиходійство я зможу тільки в тому разі, коли матиму в своїх руках засіб, щоб спонукати його до правдивого зізнання. Все, що я сказав, Песко, я сказав тільки заради неї. Ще раз прошу вас пробачити мене... Більше мені нічого сказати.

Я підвівся, щоб піти. Але не дійшов до дверей, як він зупинив мене.

— Стривайте, — сказав він. — Ваші слова потрясли мене. Ви не знаєте, як я покинув свою батьківщину й чому я її покинув. Дайте мені отямитись... дайте подумати, якщо тільки я зможу думати.

Я вернувся до свого стільця. Він ходив туди-сюди по кімнаті, безладно розмовляючи сам із собою своєю рідною мовою. Кілька разів перетнувши кімнату взад-вперед, він раптом зупинився переді мною і з дивною ніжністю і врочистістю поклав мені на груди свої маленькі ручки.

— Покляніться мені, Волтере, — мовив він, — що у вас немає іншого шляху до того чоловіка, окрім цього випадкового шляху через мене.

— Іншого шляху немає, — відповів я.

Він відійшов до дверей, обережно визирнув у коридор, тоді зачинив двері й вернувся до мене.

— Того дня, коли ви врятували мені життя, Волтере, — сказав він, — ви здобули безперечну владу наді мною. Від тієї хвилини життя моє належить вам. Беріть його. Так! Я кажу те, що думаю. Коли я скажу вам те, що маю намір сказати, — правдиві слова, як всеблагий Господь над нами, — моє життя буде у ваших руках.

Песка весь тремтів. Глибока серйозність, з якою він висловив цю незвичайну засторогу, переконала мене, що він говорить правду.

— Затямте! — провадив він далі, пристрасно махаючи на мене маленькими ручками. — Сам я не бачу, не знаю ніякого зв'язку, що може існувати між чоловіком, якого ви називаєте Фоско, і моїм минулим, про яке я розповім вам, — заради вас. Якщо ви самі добачите той зв'язок, збережіть це для себе, не кажіть мені нічого, на колінах благаю вас, хай я нічого не знатиму, хай я буду непричетний до всього цього, щоб я був сліпий, як нині, щоб не бачив майбутнього!

Він вимовив ще кілька слів, непевно, без ладу й складу, і знову замовк.

Я бачив, як тяжко йому висловлюватись по-англійському за таких серйозних обставин, коли він не міг дозволити собі вживати звичні для нього неправильні звороти мови й кумедні слівця. Я розумів, що через це його тільки бере ще більша нехіть узагалі розмовляти зараз зі мною. На початку нашої з Пескою дружби я навчився читати й писати (але не розмовляти) його рідною мовою, тож тепер я запропонував йому висловитися по-італійському, а я, коли чогось не збагну, перепитаю його по-англійському. Він прийняв цю пропозицію. Мова його потекла плавно, говорив він пристрасно, збуджено, промовляли і всі його риси, вся його буйна, відчайдушна італійська жестикуляція, але він ні разу не підвищив голосу. Я почув од нього розповідь, що озброїла мене для останнього в цій повісті, вирішального поєдинку[4].

— Ви не знаєте нічого про ті причини, через які я покинув Італію, — почав він. — Ви тільки знаєте, що причини ті були політичні. Коли б я виїхав з Італії і прибився сюди як вигнанець, переслідуваний своїм урядом, я не робив би з цього таємниці ні для вас, ні для будь-кого іншого. А я приховував ці причини, бо жоден уряд не засуджував мене до вигнання. Ви, звісно, чули, Волтере, про таємні політичні товариства, що підпільно існують у всіх європейських столицях? До одного з таких товариств і я належав на батьківщині й досі числюся його членом тут, в Англії. Я приїхав сюди за розпорядженням свого начальника. В дні моєї юності я був надто запальний і міг скомпрометувати себе й інших. На цій підставі мені наказано було емігрувати до Англії й чекати. Я емігрував, я чекав... і чекаю досі. Мене можуть завтра ж відкликати назад. А може — через десять років. Мені все одно — я живу тут, заробляю на прожиття уроками італійської мови й чекаю. Я не порушу ніякої присяги (зараз ви довідаєтеся чому), коли, щоб бути цілком щирим, скажу вам ще й як називається те моє товариство. Просто цим самим я віддам своє життя у ваші руки, адже коли хто-не-будь довідається, що я розказав це вам, мене вб'ють. Це така сама певність, як і те, що ми з вами сидимо ось тут.

І тоді він прошепотів мені на вухо кілька слів. Я свято бережу таємницю, яку він так самовіддано довірив мені. Досить буде, коли я назву товариство, до якого належав Песка, просто «Братством» — тут і ще в кількох місцях, де його торкнеться моя оповідь.

— Мета, яку ставить перед собою наше товариство, — вів далі Песка, — та сама, яку ставлять перед собою і всі інші такі товариства: скинення тиранів та утвердження прав народу. Братство має два принципи: поки життя людини корисне чи вона хоча б не завдає шкоди довколишнім, то вона має право тішитися життям. Та коли людина живе на шкоду іншим, вона втрачає право на життя. І відняти в такої людини таке право — це не тільки не злочин, а необхідний, правильний вчинок. Чи ж мені розповідати вам, англійцеві, за яких страшних умов гніту й сваволі зросло наше товариство.