Читати книгу - "Україна: історія (3-тє вид., перероб. і доп.)"

громадських активістів. Для багатьох ця справа стала другою професією. Тим часом змінилося й навколишнє оточення: у Сполучених Штатах почали ставитися більш толерантно до етнічної самобутності національних меншостей. Нарешті, українці, що народилися в Америці, почали відкривати для себе психологічні та соціальні переваги, пов’язані з належністю до певної етнічної групи. Тож можливо, що українська громада в Сполучених Штатах, яка існує вже близько 100 років, є більш життєздатною, ніж гадають песимісти.

Україно-канадці

З усіх українських громад на Заході українські канадці перебувають у найсприятливішому становищі. Маючи у своїй громаді близько 750 тис. чоловік (із яких 530 тис. народилися в чисто українських сім’ях), вони за чисельністю наближаються до українців у Сполучених Штатах. Однак їхній вплив у своїй країні є значно більшим. Це й не дивно, якщо мати на увазі, що населення Канади становить тільки одну десяту населення Сполучених Штатів — тож і україно-канадці почуваються тут як більша риба в меншому ставку. У Сполучених Штатах українці за своєю чисельністю займають двадцять перше місце серед інших етнічних груп, а в Канаді — п’яте, складаючи 3 % загальної кількості населення. Нащадки тих, хто заселяв канадські прерії, вони вважають себе піонерами. Деякі українці навіть вважають себе однією з націй — фундаторів Канади. Розселяючись компактними групами, іммігранти в Канаді протистояли асиміляції ефективніше, ніж у Сполучених Штатах. Наслідком такої гомогенності є те, що порівняно велика кількість українців третього, четвертого ба навіть п’ятого поколінь і досі розмовляють мовою своїх предків і беруть участь у справах української громади.

Однак майбутність криє в собі небезпеку для україно-канадців: модернізація суспільства загрожує їхній громадській спільності. Глобальна тенденція до урбанізації знищує сільські поселення у преріях, що є осередком українського життя в Канаді. У 1931 р. тут жило понад 80 % україно-канадців, сьогодні ж понад 75 % мешкає в містах. Едмонтон, Вінніпег і особливо Торонто, де оселилося багато «ПО», є нині центрами українства в Канаді. І хоча у кожному з цих міст існує велика й активна громада з 70—80 тис. українців і напівукраїнців, міське життя у Канаді взагалі несприятливе для збереження національної самобутності українців. Це підтверджують численні статистичні дані. Так, у 1921 р. понад 90 % україно-канадців вважали своєю рідною мовою українську; у 1971 р. їхня частка становила вже 49 %, й ця цифра продовжувала швидко зменшуватись у наступні роки. В 1931 р. понад 80 % українців були одружені з українками; сьогодні ця цифра не досягає й 50 %. Навіть церква зазнає істотних втрат і має непевне майбутнє. У 1931 р. до Української католицької та православної церков належали 82 % українців, сьогодні їхня кількість дорівнює лише 52 %.

Але якщо україно-канадці й мають спільні проблеми з українцями, котрі мешкають у США, вони все ж таки краще розв’язують їх. Узагалі вони ліпше організовані, ніж україно-американці. Їм, наприклад, удалося зберегти єдину загальновизнану організацію, що представляє їхні інтереси, — Комітет Українців Канади. Більше того, Торонто є осередком Всесвітнього конгресу вільних українців. Багато організацій, створених «ПО» у Сполучених Штатах, виникли також і в Канаді. До речі, вони активно контактують між собою. У Сполучених Штатах численні «староіммігрантські» організації (за винятком церков та братств) занепали, в той час як у Канаді вони продовжують існувати. До того ж у Канаді є значна кількість українських професійних та ділових клубів, які охоплюють чимало молодих енергійних висококваліфікованих українців. Та особливу популярність серед онуків та правнуків іммігрантів першої хвилі мають численні танцювальні ансамблі. Лише у Західній Канаді налічується понад 150 таких груп з 10 тис. членів. Однак, не слід перебільшувати міру організованості українців у Канаді. Лише 10—15 % їхньої загальної кількості належить до громадських організацій. Тож, намагаючись залучити нових членів, деякі групи поступово позбавляються суто політичного чи націоналістичного характеру й переносять увагу на культурно-освітню діяльність.

На відміну від українців у Сполучених Штатах україно-канадці виробили власну культурну традицію. Письменники, такі як, наприклад, Ілля Кирияк, майстерно змалювали — українською та англійською мовою — життя перших українських переселенців у Канаді. Художник Вільям Курилик, що зажив національної слави, часто використовує в своїй творчості українські мотиви. Архітектор Радослав Жук поєднує в проектах українських церков традиційні та сучасні елементи. Однак узагалі, на відміну від україно-американців, українцям у Канаді, особливо тим, котрі мешкають на заході, притаманний дещо патріархальний, фольклорний підхід до української культури. Можливо, це є певною мірою наслідком того, що більшість української інтелігенції емігрувала не до Канади, а до Сполучених Штатів.

Як і україно-американці, україно-канадці мають значну кількість суботніх і так званих «рідних» шкіл, орієнтованих переважно на нащадків «ПО». Є й можливість вивчати українську мову як один із предметів у загальноосвітніх школах, що й роблять майже 10 тис. учнів. Нещодавно в західних провінціях було введене двомовне, україно-англійське, навчання. Іншими, ніж у Сполучених Штатах, є джерела фінансування української вищої школи. На відміну від Гарвардського українського дослідного інституту, створеного на приватні кошти, його аналог у Канаді — Канадський інститут українських студій (заснований у 1976 р. і спочатку очолюваний Манолієм Лупулом) — утримується за рахунок провінції Альберта. Українознавчі дослідження в університетах Торонто, Вінніпега, Саскатуна та інших також фінансуються здебільшого за рахунок місцевих бюджетів.

Знаменно, що досить значна кількість членів україно-канадської громади зробила успішну політичну кар’єру. Українці були мерами таких великих міст, як Едмонтон та Вінніпег. Близько 100 україно-канадців обиралися до провінційних законодавчих органів, переважно в західних провінціях. Майже 30 були членами федерального парламенту. Відомі п’ять українців-сенаторів і з десяток федеральних та провінційних кабінет-міністрів українського походження. Не являючи собою провідної політичної сили в Канаді, українці, однак, мають тут більший політичний вплив, ніж будь-де на Заході.

Протягом другої світової війни близько 35—40 тис. українських іммігрантів (приблизно 15 % їхньої загальної кількості) добровільно пішли до канадської армії. Для україно-канадців це й досі є предметом особливої гордості. Та після війни знову загострилися суперечності всередині української громади в Канаді. Наприкінці 1940-х — на початку 1950-х років із новою силою спалахнула боротьба між про- комуністами та націоналістами. Позиції українських прокомуністів на той час були досить сильними: в 1946 р. кількість членів Української робітничої асоціації досягла свого максимуму — 13 тис. чоловік. Прокомуністи намагалися заблокувати еміграцію націоналістично та антирадянськи настроєних українців-«ПО» до Канади. Ці зусилля, однак, були марними. А з початком «холодної війни» й поліпшенням економічної ситуації комуністичні ідеї почали втрачати свою привабливість. Русифікація на Україні та радянське вторгнення до Чехословаччини в 1968 р. протверезили багатьох українських патріотів, котрі поділяли ці ідеї. З часом на перше місце в україно-канадській громаді вийшли більш енергійні «ПО». В 70—80-х роках лише купка літніх прокомуністів, котрі активно займалися торгівлею з СРСР, являла собою все, що залишилося від колись могутньої організації.

Важливе місце в