Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

— Один на сходах, що ведуть до підвалу. Решта — нагорі.

— Де?

— У великій лабораторії. Тієї, що з вікном.

— Усі?

— Так.

— Що це за кімнати? — Франциско показав на двері, що провадили із зали.

— Теж лабораторії. Вони зачинені на ніч.

— А ключі в кого?

— У нього, — охоронець кивнув на Піта.

Ріарден і Даннескольд дістали ключі з Пітової кишені й заходилися тихо та швидко відмикати кімнати, натомість Франциско продовжував:

— Є ще якісь люди в будинку?

— Ні.

— А ув’язнений тут?

— Ох… так. Здається, він тут. Мабуть, тут, інакше б ми не чергували.

— То він досі тут?

— Не знаю. Вони нам не повідомляють.

— А доктор Ферріс тут?

— Ні, він поїхав десять-п’ятнадцять хвилин тому.

— Двері з лабораторії нагорі ведуть на сходи?

— Так.

— Скільки там дверей?

— Троє. До сходів ведуть середні.

— А решта куди?

— Одні — в невеличку лабораторію, другі — до кабінету доктора Ферріса.

— Вони з’єднані між собою?

— Так.

Франциско повернувся до своїх супутників, аж раптом охоронець благально мовив:

— Містере, можна я вас про щось запитаю?

— Запитуй.

— Хто ви?

І Франциско представився, немов на урочистому прийнятті:

— Франциско Домінґо Карлос Андрес Себастьян д’Анконія.

Він відвернувся від витріщеного охоронця і підійшов до своїх супутників для тихої наради.

За якусь мить сходами швидко й безшелесно піднявся Ріарден.

Під стінами лабораторії стояло безліч кліток зі щурами та морськими свинками. Їх перенесли туди охоронці, шестеро з яких у цей момент грали в покер за довгим столом у центрі приміщення, а ще двоє стояли у різних кутках, тримаючи під прицілом вхідні двері. Ріардена не застрелили одразу ж, щойно він увійшов, лише тому, що його обличчя всім було знайоме. Восьмеро людей дивилися на нього, впізнавши і не вірячи власним очам, бо побачити його тут ніхто не сподівався.

Він стояв на порозі, встромивши руки в кишені штанів з недбалим і впевненим виглядом ділка.

— Хто тут за старшого? — коротко запитав він тоном людини, що хотіла бути ввічливою, але не бажала дурно гаяти часу.

— Ви… ви ж не… — затинаючись, почав довготелесий похмурий чоловік за картковим столом.

— Я — Генк Ріарден. Ви тут за старшого?

— Так! Але звідки ви тут в біса взялися?

— Із Нью-Йорка.

— Що ви тут робите?

— Бачу, вас не попередили.

— Мене?.. Тобто, про що не попередили? — у голосі начальника охорони вчувалась образа, обурення й підозра, що його керівники не вважали за потрібне повідомити його, отже підривали його авторитет. Начальник був високий, худорлявий чоловіком з рвучкими рухами, видовженим хворобливим обличчям і рухливими оченятами наркомана.

— Про мої справи тут.

— У вас… у вас тут не може бути жодних справ, — відрубав начальник охорони, боячись водночас і того, що його вводять в оману, і того, що його, вочевидь, не сповістили про якесь важливе рішення. — Адже ви зрадник, дезертир і…

— Бачу, ви, чоловіче добрий, ще ні про що не знаєте.

Решта семеро охоронців витріщалися на Ріардена з забобонним трепетом і сумнівом. Двоє з них, як бездумні роботи, тримали напоготові спрямовані на нього револьвери. А він, здавалося, їх не помічав.

— Ну, і навіщо ви сюди приїхали? — буркнув начальник охорони.

— Ви повинні передати мені ув’язненого.

— Якщо ви з головного управління, то мусите знати, що ми не повинні мати жодної інформації про жодного ув’язненого і що ніхто не повинен його бачити!

— Окрім мене.

Начальник охорони скочив, кинувся до телефону і схопив слухавку. На півдорозі до вуха чоловік відкинув її різким жестом, що поселив у кімнаті паніку: він устиг почути, що телефон не працює, і здогадався, що дроти перерізані.

Знічений начальник охорони повернувся до Ріардена з докором в очах. Ріарден звернувся до нього презирливо і з докором у голосі:

— Хто ж так охороняє будинок? Хіба можна було до такого довести? Віддайте мені ув’язненого, поки з ним нічого не сталось. Якщо ви, звісно, не хочете, щоб я подав рапорт про вашу службову недбалість і порушення субординації.

Начальник важко повалився у своє крісло, згорбився над столом і звів погляд на Ріардена. Його змучене лице нагадувало тепер мордочку одного зі звіряток, що ворушились у клітках.

— Хто цей ув’язнений? — запитав він.

— Чоловіче добрий, — відповів Ріарден, — якщо ваші безпосередні керівники не вважали за потрібне повідомити це вам, то я й поготів не казатиму.

— Вони і про вас не вважали за потрібне мене попередити! — скрикнув начальник охорони. Голос його лунав злостиво і безпорадно, знічуючи підлеглих. — Як мені знати, що ви від них? Телефон не працює, хто може підтвердити ваші слова? Як мені знати, що робити?

— Це ваші проблеми, а не мої.

— Я вам не вірю! — він зірвався на вереск — занадто різкий, а тому непереконливий. — Я не вірю, що уряд міг послати вас сюди із завданням. Адже ви один з дружків Ґолта — зрадників, які сховалися…

— А хіба ви нічого не чули?

— Про що?

— Джон Ґолт домовився з урядом, і ми всі повернулися.

— Ох, слава Богу! — скрикнув наймолодший охоронець.

— Стули пельку! Ти тут ніхто, щоб про політику просторікувати! — гаркнув на нього начальник охорони і знову повернувся до Ріардена. — А чому ж про це не оголосили по радіо?

— А ви вважаєте, що можете вказувати уряду, де і як оголошувати про свою політику?

Запала така тривала мовчанка, що чути було шарудіння звіряток об ґрати кліток.

— Думаю, варто вам нагадати, — сказав Ріарден, — що ви тут не для того, щоб обговорювати накази, а для того, щоб їх виконувати, не для того, щоби знати чи розуміти політичні міркування очільників країни, висловлювати свої думки, робити вибір чи сумніватися.

— Але я не знаю, чи повинен вам підкорятись!

— Якщо відмовитеся, то відповісте за наслідки.

Зігнувшись над столом, начальник повільно перевів погляд з Ріардена на охоронців з револьверами. Майже невловним рухом охоронці прицілились. У кімнаті почулося нервове шарудіння. В одній з кліток протяжно пискнуло звірятко.

— Гадаю, варто вас також попередити, — сказав Ріарден уже суворіше, — що я не сам. Мої друзі чекають назовні.

— Де?

— Навколо цієї кімнати.

— Скільки їх?

— Самі побачите.

— Послухайте, шеф, — почувся несміливий голос одного з охоронців, — не варто сваритися