Читати книгу - "Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим"

Щойно остання фраза отримала голос, Джеймс застиг, ніби різко видихнувся, і лише груди, які хаотично здіймалися, показували, що він злий.

Відчувши, як по щоках покотилися сльози, я розвернувся й мовчки пішов у табір. Підійшовши до столика, я сів на стільчик і тремтячими руками обережно відкрив конверт. Здавалося, я навіть почув, як моє серце впало на пісок і перестало битися. У руках я тримав білий аркуш з одним лише словом італійською, яке перекладалося як надія.

Тобто Моллі просто дала мені надію?

***

Минуло вже кілька годин після того, як зелений Ford Maverick забрав від мене Еріку, і я відкрив конверт. Діставши лист, я кілька разів покрутив його в руках, не вірячи, що це й була підказка. Лише одне слово — speranza, розбило мою надію на уламки, які я ж тепер і збирав.

— Джейку, ти так сильно закохався в неї? — з посмішкою спитав Джеймс.

Але я був настільки пригнічений, що не міг на нього злитися. Навіть підняти голову чи руки було важко, ніби сили зовсім покинули мене. Втомлено зітхнувши, я просто заплющив очі, не бажаючи ні говорити, ні що-небудь чути. Разом із чарівною дівчиною поїхала моя душа, а в серці тепер зяяла наскрізна дірка.

— Джеймсе, годі! — втрутився Сем. — Ти що не бачиш, як йому кепсько?

Відверто кажучи, усі ми виглядали паршиво, навіть наш жартівник. Джеймс так і не зізнався, що вчора сталося в наметі між ними із Джесс, але вигляд та настрій у нього були не дуже. Усі ці приколи насправді були щитом, який прикривав його не таку вже й сильну натуру.

— Ти забивав у пошуковику? — із жалю мене вирвав голос Джона.

Не зводячи до нього погляду, я просто кивнув.

— І що там? — не вгавав він.

Шумно видихнувши, я все ж таки заговорив, хоч мені й важко це давалося.

— За першим посиланням переклад слова з італійської, — я знову хмикнув від іронії підказки. — За другим та третім — сайти компаній із продажу якогось промислового обладнання та дизайну інтер'єрів. А потім стаття про відкриття нічного клубу під назвою Speranza. Одним словом, ні-чо-го.

Ми сиділи біля багаття, і навіть на обличчі Джеймса я побачив співчуття. Сем був надзвичайно задумливий, а Джон виглядав майже так само, як і я. Звісно, адже через Софію поїхала і Вікі, з якою в них начебто потроху почало складатися. Друзі хотіли допомогти, я бачив це в їхніх очах, ось тільки ніхто нічого не міг зробити.

Я відчував себе загнаним у пастку, в куток, з якого не було виходу. Мені так хотілося просто заплющити очі, а відкривши, знову прожити цей день. Я б не пішов приймати душ і скинув би фатальний відеодзвінок. Після, неодмінно розповів би все Еріці. Або ж спочатку, а потім би прийняв дзвінок і пояснив усе колишній. Чорт, та я був готовий на все, аби не робити боляче Еріці. Абсолютно на все, аби не відчувати цієї дикої втрати в серці.

— Гадаю, нам не варто залишатися тут ще два дні, — порушуючи мовчанку, озвався Сем. — Хто «за», підніміть руки.

Усі, крім мене, проголосували, а я був просто не в змозі підняти цю чортову руку.

— Гей, Меткліфе, не кисни, — гордо заговорив Джеймс. — Ми знайдемо її.

— Alea iacta est, — у напівусмішці промовив Сем.

— Жереб кинуто, Джейку. Назад шляху немає, — твердо додав Джон.

Я підняв голову й оглядів друзів. Тепер їхні обличчя випромінювали впевненість, яка незрозумілим чином раптом подіяла й на мене. Випроставшись, я глибоко вдихнув, а на видиху сказав:

— Я шукатиму Еріку, поки не знайду. Тож давайте збиратися додому. Раніше почну, раніше закінчу.

Засунувши конверт у кишеню шортів, я встав і попрямував до свого намету.

Ми брали мало речей, тому на збори сумок пішло близько пів години. Приблизно стільки ж довелося провозитися з наметами та прибиранням території після себе.

Востаннє окинувши поглядом місце, яке змінило життя кожного з нас лише за вісім днів, ми залізли в машину. Сем і я сіли позаду, Джон за кермо, а Джеймс на передньому пасажирському сидінні. Коли ми виїжджали, почало темніти, але я все одно не відривав погляду від вікна. Мої друзі майже весь час мовчали, мабуть, не лише мені не хотілося розмовляти. Джон взагалі їхав у навушниках, а ось я боявся слухати музику. У кожному рядку я знаходив якесь нагадування про Еріку. І кожне таке нагадування кололо в серці болючіше за ніж.

За вікном миготіли краєвиди, якими по дорозі на пляж я милувався, а в голові на повторі крутився один і той же фільм — вісім днів кращої і водночас найгіршої відпустки в моєму житті. Я згадував, як уперше пішов подалі від табору, щоб спробувати написати хоч щось, а до мене підійшла дівчина. Піднявши лише погляд на її пустотливий «привіт», я завмер як зачарований. Еріка стояла переді мною немов ангел неймовірної краси, через що я навіть не моргав. Коли вона сідала поруч, то усміхалася ніби найчистіше та найбезневинніше створіння у всьому Всесвіті, а я вже тоді в неї закохувався, хоч і не здогадувався.

Я згадував, як вона вперше міцно обійняла мене. Еріка схопилася за мою шию, боячись холодної води, і тоді я відчув це. Немов на мене зійшло осяяння! Коли вона притиснулася до мене, серце в грудях раптом забилося швидше, а подих перехопило. Ковзаючи руками по її талії, я буквально відчував, як ниточка, що зв'язує наші серця, стягувалася, поки зовсім не з'єднала нас в одне ціле. Я не був певен, чи відчувала це Еріка, але думав, що так.